Православного Совєта, то, як пам’ять не зрадить Вас,

опротестував його ще єпископ Діонисій. Чекайте, в мене

десь тут недалечко, що писав владика.

Йому навіть шукати серед газет не довелося довго, а

потрібне місце було розмашисто підкреслене червоним

олівцем: «Нехай вибачить мені Варшавський Церковний

Совєт, але я не можу зрозуміти, хто йому дав право бути

церковною організацією для всієї Православної Церкви

в Польщі, як не можу погодитися з тим, що голос неканонічного

з’їзду був представлений як правдивий голос

православної Церкви в Польщі». Часопис «За свободу»,

ще від четвертого серпня.

Архімандрит навіть не взяв у руки газету, тільки недобре

глипнув на покреслені червоним рядки, мов там

видрукували особисто на нього образу.

Іван КОРСАК56

– Що ж до бунту в Почаєві, то про нього знаю не з

третіх вуст, – архієпископ навмисне з притиском, аж заскрипіло,

вимовив слово «третіх».

Про ті події владиці оповідали самі учасники. У жовтні

двадцять першого у Почаєві відбувався єпархіальний з’їзд

духовенства й мирян. Тоді також чимало йшлося про богослужіння

рідною мовою, сперечалися й сердилися, доки

не дійшли простої згоди – провести у Троїцькому Почаївському

соборі службу Божу українською, тож усім і все

тоді зрозуміло буде. Нашвидкуруч утворився хор під

керівництвом М. Квасницького, а правив протоієрей

Н. Абрамович. Люду зібралося звідусіль море, слухали всі з

захопленням. І раптом негадана притичина, кілька монахів

здійняли крик і ґвалт: «Церковь обезглавили!» З’ясувалося,

що не пом’янули московського патріарха. Обґрунтовану

відповідь по тому дав Іван Власовський: за практикою Константинопольської

церкви, за якою і тут завше правиться,

патріарха поминають єпископи, а священик має поминати

свого правлячого єпископа. Чому ж тоді монахи в порушення

канону не поминають владику Діонисія?

Обурений владика зробив добрячу нагінку монахам,

а з’їзд прийняв ухвалу: «Жива віра вимагає й живої

віри в молитвах і в Службі Божій; через те треба перейти

від церковнослов’янської мови до народної, живої мови

української. Але перехід той має відбуватися ступнево, в

міру того, як будуть перекладатися й ухвалюватися авторитетною

церковною владою потрібні богослужбові

книги».

– А про Почаїв ви, звісно, вигадали. Або Вам переказали

криводушно, – тепер уже владика Юрій кинув на

Смарагда твердий і колючий погляд.

Вони зустрілися поглядами так, як двоє на вельми

вузенькій кладці, де можна пройти, лише скинувши

57

іншого; і хоч як буравив тим зором Смарагд, штовхав

назад і відштовхував, владика витримав те без труду

особливого, – він наче дивився крізь архімандрита, десь

далі, углиб, бо він істинно зобов’язаний бачити далі, бо

саме на ньому, а не на схибнутих на ненависті до чужинців

архімандритах, лежала відповідальність розбудовувати

церкву за нових, ще погано передбачуваних

повоєнних обставинах.

За всю розмову архієпископ Юрій, різкий і нетерплячий

звично, ні разу не підвищив тону, бо дав собі таке

слово і витримав його, – хіба довелося стиснуті в кулаках

руки покласти під столом собі на коліна і так до завершення

мови досидіти. Навіть коли уже в дверях, немов

цеглиною, запустив Смарагд у владику, на його гадку,

найбільш образливе:

– Замість того, аби руйнувати Польщу, ви її облаштовуєте!

Чи то від протягу, чи таки доклав сили архімандрит,

тільки двері за ним, злякано зойкнувши, хряснули так,

що посипалася з шелестом штукатурка зі стелі у лівому

куті.

9

В отця Пащевського незадовги знову випала потреба

піти до владики Юрія Ярошевського.

– Як ви? Що маєте нового, які настрої духівництва?

– У владики ще з першої зустрічі лишилася якась мимовільна

приязнь до цього кремезного панотця, що стільки