– І домашній телефон, звичайно, не ви прослуховували, - іронізувала Марія Іванівна.

– Я мав можливість слухати навіть те, про що ви у ліжку з чоловіком говорили, - поступово оговтувався начальник, гасячи іскри в очах.
– Але стріляв тоді все-таки не я...

... Українська оксамитова революція, перемігши, нікого не висилала у мордовські табори. Але хто проти неї чинив зло, мав знати: рано чи пізно йому можуть не подати руки...

ТАК ІЗ КОЛІН ПІДНІМАВСЯ КРАЙ

Попередні сторінки - то штрихи до картини самоусвідомлення люду, насамперед на найглибшому Поліссі, усвідомлення того, що так далі жити не можна (ох і не хотілося на екрани Волині тодішній владі випускати однойменний фільм Станіслава Говорухіна!), усвідомлення необхідності боротися з пануючим режимом.

А як розвивалися події в інших регіонах краю? Як там люди знаходили свою стежку до такої складної будови - будівництва незалежної України?

На тій стежині, на тих шляхах не роздавали подарунків, зате стачало терну, не за вигодою, не за посадами і благами ішли тим колючим шляхом найсміливіші та наймужніші; їм рідко аплодували, зате щедро оббріхували і обпльовували, їх рідко зустрічали і проводжали оркестри

– один раз тільки, знаю, зустрів духовий оркестр народного депутата (раптом злякається!), зустрів похоронним маршем.

Я попросив знаних і шанованих людей, які були не просто свідками, а найдіяльнішими учасниками української оксамитової революції, поділитися баченим і пережитим.

ЗАКОНОМІРНІ ПАРАДОКСИ:

ЦЕ БУЛО ЗОВСІМ НЕДАВНО

Розповідає Віктор Вербич,

член Національної спілки письменників України.

Мабуть, вони-таки щасливчики - ті, котрі, зодяглись у тоги непомірних суддів, виносять вердикти Епосі. Трафаретно одних нарікають героями, інших-ворогами, а для більшості зволено канути у безвісне, безіменне сіро-безбарвне ніколи. Поза судді рятівна: не бачиш себе в прокрустовому ложі часу, не відчуваєш тягаря гріха за дії та бездіяння.

Ми краплини у стабільному бездонно-мінливому річищі історії. Час обирає нас, хоч би як не намагалися його відцуратися. Ховання в абсурдно-шизофренічну гру (думаю одне, чую протилежне, кажу ще інше) виявилося на якийсь момент рятівним. Хоча вже тоді, у вісімдесятих, після естафети смертей кремлівських зверхників виразно вчувався трупний сморід від зовні цнотливих ідей справедливості, інтернаціоналізму, ба, навіть свободи. Імперія агонізувала. Одначе, як не парадоксально, здавалося: оте конання буде вічним. Можливо, таке відчування не стосувалося тих, хто обрав хресну дорогу і, не шукаючи компромісів з совістю, став на прю з режимом, розплачуючись за врятоване “я” смертю, в’язницями, засланнями чи божевільнями. Водночас уже в першій половині вісімдесятих стало зрозуміло, що вже жодні ін’єкції не врятують приречений партійно-державний організм. Намагання вилікувати страшну недугу означало більш скорий кінець. Що й, зрештою, стало всупереч відчайдушному намаганню групи горбачовських перебудовників надати вмираючому імперському монстру людську подобу.

1988 року, якраз у дні, коли відзначалося перше тисячоліття Володимир-Волинського, судилося супроводжувати юних волинян (це були мої учні з Луківської середньої школи) на І Всеукраїнське свято рідної мови, що проводилося в Кіровограді. У центрі степової столиці найперше вразив своїм підтекстом пам'ятник Кірову. Більшовицький секретар, ліву долоню заховавши до кишені, правицею вказував у землю. Вершителі доль і водночас самі жертви системи - алегорія імперкомуністичної перспективи. Офіціозне відкриття свята затягнулося. Від одного з організаторів вдалося довідатися: Валентина Шевченко не дозволила вітальній групі кіровоградських школярів вийти до зали під звуки національного маршу - “Запорізької похідної”. Тож старт дійству (казали, ситуацію врятував Дмитро Павличко) дав “Вічний революціонер” на слова Івана Франка. Прозоро натякалося: свято - “спускання пари", революція триває. Коли ж Голова Президії Верховної Ради переплутала якийсь листок із тексту свого виступу і пауза вже тягнулася хвилину, В.Шевченко від себе не продовжувала словесної еквілібристики, зауваживши лише: “Що, думаете, український президент не може говорити без написаного?" Це прозвучало риторично, хоча й викликало гіркі посмішки: треба ж назватися президентом неіснуючої держави. Додав колориту і виступ Дмитра Павличка. Мовляв, зрадів би російський цар, воскресши, якби побачив, що всі вивіски, дорожні вказівники - російською мовою, що русифікацію, яку виправдовував царат, у набагато більших масштабах реалізував радянський режим.

Намагання “переключити” соціально-національне невдоволення суто на сфери мовно-культурницьку, освітню спочатку було досить успішним, виявившись цілком керованим процесом. Навіть київська ідея створити Товариство рідної мови, незважаючи на спротив одвертих шовіністів і сталіністів зі старої раті, ретельно “пересівалася" крізь сито відповідних структур. Кандидатура голови на рівні області узгоджувалася з тодішнім Волинським обкомом КПУ. Натяком на маріонетковість організації вільно-невільно слугувало й те, що установча конференція проводилася в Театрі ляльок. На день раніше до школи зателефонували з райкому. Один з тодішніх партійних керівників повідомив: завтра виїжджаємо до Луцька, зустрінемося в Ковелі, під’їдете туди ягодинським потягом. “Мені з вами не по дорозі", - “відпарирував” я і поклав слухавку.

Під час установчої конференції обласної організації Товариства рідної мови довелося вперше відчути, що таке голосування ногами. Приблизно половина аудиторії( її забезпечили тодішні рай - і міськкоми, звісно, не без участі КДБ) сумлінно тупцювала ногами, тільки-но звучала смілива думка чи до керівництва ТУМом пропонувалася кандидатура “демократична”. Про людей більш радикальних поглядів, ветеранів національно-визвольних змагань і мови не могло бути, окрім хіба що словесного обпльовування, що пристрасно зробили. Уже тоді було зрозуміло: обласна організація ТУ Му реально не зможе стати дієздатною. Але з'явився рятівний момент: Статут пропонував зв’язок з київським керівництвом Товариства безпосередньо. І ми з Степаном Дружиновичем, головою Луківського осередку, викладачем місцевого ПТУ, вирішили цим скористатися, аби не потрапити під опосередкований контроль місцевих партійних банкрутів. Я відвіз документи до Києва та передав їх доктору філології Андрієві Бурячку. Восени 1989 року ми отримали свідоцтво про реєстрацію. Як не смішно, але організація стала своєрідним більмом в оці для райкому. Дісталося нашому братові й під час помпезних, доволі велелюдних зборів у Луківському будинку культури. За вказівкою райкому гнівні інвективи на адресу “купки відщепенців, не задоволених нашою радянською дійсністю" випускали місцеві вірні ленінці. Особливо дісталося за те, що посміли під час зустрічі з людьми золотий вересень називати чорним для Західної України (благо, частина з нас була членами товариства “Знання”- як тут не використати приводу читання лекцій).