Згадується мені один цікавий випадок. Якось на Замковій площі підійшов до мене молодий хлопець і попросив, аби я оцінила його вірш. Вийняв з кишені зім’ятий папірець, на якому незграбними каракулями було виведено декілька абсолютно бездарних рядків. Якась нісенітниця, яка з поезією не мала нічого спільного. Але у цих псевдовіршах звучав різкий осуд КГІРС. Не знаю чому, але я одразу зрозуміла, що це провокація. Занадто вже підозрілим видався мені новоявлений поет. Поводився якось неприродно, нервувався, в очі не дивився. Я вирішила перевірити його. Запитала, кого він знає із сучасних поетів. Як і очікувалося, він не знав нікого. Не зміг також відповісти на запитання про те, навіщо він все це пише. Одне слово, провокатор був недосвідчений і зі своїм завданням явно не впорався. Трохи пізніше, перед одним із мітингів зі мною розмовляли два працівника КДБ, і той самий хлопець підійшов до них і відрапортував про те, що всі їхні уже зібралися. Не знаю, чи він тоді мене не впізнав, чи подумав, що я уже на їхньому боці.

Повертаючись до фестивалю авторської пісні та співаної поезії “Оберіг", потрібно віддати належне Олексію Левченку, який декілька років поспіль був організатором і директором цього пісенно-поетичного свята. Воно стало витоком і “Червоної рути”, і багатьох інших фестивалів, які мали не менше значення, аніж політичні акції. Жаль, звичайно, що Василь Ворон і Олексій Левченко пізніше не порозумілися, і, здається, у 1992 році кожен з них провів свій фестиваль “Оберіг”.

Після виборів рад усіх рівнів, які відбулися навесні 1990 року, головні політичні баталії перемістилися у сесійні зали. Мене обрали депутатом Луцької міськради, причому з першого разу, що вдалося тоді тільки декільком кандидатам. Очевидно, посприяли цьому мої виступи на мітингах, учасниками яких були мешканці старого міста - мої майбутні виборці. Демократичний блок міської ради не мав більшості, але нам вдавалося приймати потрібні рішення. Це стосується, зокрема, виборів редактора першої на Волині демократичної газети “Народна трибуна”, утвердження в місті національної символіки, передачі компартійних приміщень Волинському університету та багатьох інших акцій. Коли вирішилося питання про те, щоб у Луцьку офіційно використовували синьо-жовтий прапор і тризуб, голова міськради Антон Кривицький опинився між двома вогнями. З одного боку, на нього тиснула ще керівна тоді компартіям з іншого - депутати демократичного блоку, яких активно підтримували мешканці міста. Під дверима міського Будинку культури, у якому відбувалися сесійні засідання, збиралося чимало людей. Інколи вони стояли цілими днями. Представники демблоку виходили поспілкуватися з ними, розповідали про те, що відбувається в залі.

У своїх діях Антон Федорович був дуже обережний, спірні питання багато разів переголосовувалися. Так було й тоді, коли вирішувалася доля національної символіки. Депутати прокомуністичного блоку заявили, що в Конституції нічого про це не сказано. Демократи відповідали: якщо немає заборони, то використовувати можна. Створювалися узгоджувальні комісії, в яких дебати спалахували з більшою силою. Врешті прийшли до компромісу: вирішили вивісити національні прапори на вежі Луцького замку та на щоглі біля Шевченківського каменя.

Того ж дня, коли прийняли це рішення, у Волинському обласному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка виступав український народний ансамбль “Веселка" з Австралії. Після закінчення сесійного дня депутати вийшли на Театральний майдан. їх вітали тисячі лучан. Під стінами театру відбувся стихійний мітинг, після якого більшість присутніх одразу ж пішли на концерт. На сцені ми побачили синьо-жовтий прапор, який привезли з далекої Австралії нащадки емігрантів з України. Там ніхто не забороняв їм берегти національні скарби - віру, мову, символіку, народні звичаї та обряди. Так практично одночасно синьо-жовтий прапор повернули нашому місту двічі.

А якою теплою і зворушливою була зустріч рухівців з учасниками ансамблю “Веселка” у залі ресторану “Світязь”. Керівник ансамблю, колишня лучанка Наталя Тиравська зі сльозами на очах ділилася своїми враженнями про Україну і сучасний Луцьк. Учасники ансамблю, молоді хлопці й дівчата, висловлювали сподівання на те, що Україна стане в майбутньому незалежною державою.

Активісти Руху - Олександр Гудима, Михайло Тиский, Геннадій Кожевніков, Богдан Самохваленко, Микола Панасюк - запевнили учасників зустрічі, що працюватимуть не покладаючи рук, аби сподівання молодих українців з Австралії мільйонів людей в Україні збулися. Тоді ми обмінялися подарунками. Гості привезли нам футболки з національною символікою і написом “Народний рух України”. Натомість ми презентували їм збірки поезій Віктора Лазарука “Літораль” та вироби народних умільців.

Одним із важливих завоювань Руху була поява на Волині першої демократичної газети “Народна трибуна”. Вибори редактора газети на одній із сесій міськради засвідчили, наскільки сильним є протистояння з боку прокомуністичних сил. З самого початку демблок підтримував кандидатуру Івана Корсака, письменника, редактора камінь-каширської районної газети “Радянське Полісся”, який потрапив тоді в опалу за підтримку Народного руху. Решта кандидатів, окрім хіба що одного Реброва, в іншій ситуації з успіхом могли б зайняти редакторське крісло. А балотувалися тоді на цю посаду ще й Микола Панасюк, Валерій Мельник, Михайло Світліковський. Після того як кандидати виступили зі своїми програмами, ми зрозуміли, що не помилилися у виборі. Програма Івана Феодосійовича була не тільки найкращою, вона була іншою. В ній чітко проступали нові орієнтири, відчувався погляд у Європу, нове бачення ролі й змісту преси. Думаю, що й комуністи та їхні прихильники прекрасно розуміли, що Іван Феодосійович поза конкуренцією, що він найсильніший з-поміж усіх претендентів на редакторський пост. Але комуністи твердо стояли на своєму і за Корсака не голосували. Очевидно, вони отримали вказівку його кандидатуру провалити за будь-яку ціну.

А тим часом під стінами Будинку культури тисячі лучан, які підтримували депутатів демблоку, скандували: “Корсака! Корсака!” Група найбільш активних із них на чолі з Петром Вінцукевичем проникли в сесійний зал. Вийшовши на сцену, вони й далі скандувати у мегафон: “Корсака! Корсака!”. Знову створювалися узгоджувальні комісії. Кипіли пристрасті. Питання багато разів виносилося на голосування. Нарешті прийняли компромісне рішення: призначити Корсака редактором газети тимчасово. Думаю, що останнє слово все-таки було за Антоном Кривицьким. Пізніше ніхто особливо не наполягав на перевиборах редактора “Народної трибуни”, яка стала надзвичайно популярною газетою не тільки на Волині, але й в інших регіонах України. Де-юре вона була органом Луцької міськради, де-факто-рупором демократичних сил.

У редакції працювали п'ятеро письменників: Іван Корсак, Микола Панасюк, Надія Гуменюк, Віктор Вербич і я. Прекрасно володіли словом журналісти Богдан Берекета, Леонід Осауленко, Михайло Світліковський. Пізніше в наш колектив прийшов ще один здібний поет і журналіст Андрій Криштальський. “Народна трибуна” стала тим осередком, навколо якого гуртувалися національно-свідомі сили. У редакцію йшли, в редакцію телефонували, редакцію засипали листами і матеріалами. Там ніколи не було спокійно. Великою проблемою стало написання журналістського матеріалу за своїм робочим столом. Писали переважно вдома, писали ночами і у вихідні. “Народна трибуна” публікувала надзвичайно гострі статті, висвітлювала заборонені на той час теми. “Народну трибуну” читали в Криму і Донецьку, у Києві й на півдні України. “Народну трибуну” читали за кордоном.