– Аналогічні складності в обласній раді. Я пам’ятаю такий факт. Досить реакційну роль займав депутат обласної ради генерал Юдін. П.Вінцукевич написав фейлетон, уякому російською мовою йшлося, цитую дослівно: “... якщо вам не подобається ця Україна, забирайтеся з неї геть ”.

– Він забрався врешті-решт. Але дивізію розграбував капітально.

– Дуже важко було “придертися ” до цієї публікації в “Народній трибуні” та звинуватити видання у націоналізмі, бо писав за національністю білорус, написав російською мовою за український народ. Я добре пам’ятаю, як генерал Юдін, аж зеленіючи, тупав ногами, стоячи за трибуною обласної ради: “Гаспадин Карсак!”. Я думаю, що не один і не два такі конфлікти доводилося мати в обласній раді з генералом Юдіним і подібними до нього громадянами, які входили в депутатський корпус.

– По-перше, Ви знаете: якщо міська рада хоч і важко, але прийняла рішення, то обласна рада так і не змогла цього зробити. Демократів в області хіба п’ята частина, чи яка. Власне кажучи, ми були в блокаді. Мова така: прийме Київ - приймемо і ми. Доходило до того, що приймали звернення, щоб Верховна Рада ухвалила відповідне рішення. І дійсно з Юдіним і подібними траплялися жорсткі сутички. Були гострі моменти в особистих розмовах, погрози в наш бік, хоча й з наших вуст теж інколи вони лунали, ми теж бралися за грудки... Від рукопашних боїв Бог милував, але деякі моменти були. Особливо після путчу.

Не забудеться 22 серпня, коли в Луцьку демонтували пам’ятник Леніну, тоді ж посвятили перший національний прапор. Сила-силенна людей прийшла після того, як повалили вождя “до штанів”. Його не можна було стягнути краном, кран просто збивав стрілою - це ж 150 тонн ваги. Усі крани поховали від нас. Але ми все-таки знайшли техніку. Деякі люди не орієнтувалися в тому, що відбувається. Навіть дехто з наших демократів прибігав до мене і казав, що там плити поб’ються. Я їм на те: “Особисто вам заплачу за ці плити побиті, хлопці, вам плит шкода чи вам Леніна шкода, кажіть правду”.

Прийшли ми до обласної Ради, заблокували рух транспорту... Чимало людей тоді зібралося. А ми піднялися на верхній поверх, ще Руслан Тимощук та декілька хлопців з охорони, які стояли біля пам’ятника “вождя”, і самі повісили національний прапор. Але яке було наше подивування, коли невдовзі прапор з флагштоку зник, а з’явилося на приміщенні два прапори-синьо-жовтий і червоно-синій прапор Радянської України. М.Парасунько, казали, спрацював. Та через декілька днів, як ми поїхали в Київ, Верховна Рада прийняла нову символіку. Я кажу, шо жодного прапора сама влада добровільно не піднімала на Волині. То все робили ті, хто послідовно відстоював нашу незалежність.

– Багато самовідданих і мужніх людей робили оксамитову революцію на Волині. А Вам особисто з ким найбільше доводилося іти, працювати?

– На мою думку, найбільш активну участь брали в ті часи Михайло Тиский, Олександр Гудима, покійний Олександр Юрченко, Євген Шимонович, Мелетій Семенюк, Микола Коц, Іван Писак, Микола Кумановський з дружиною, Зоя Навроцька, Клава Корецька, потім Середа, на той час Ви теж немало зусиль доклали, тоді Полісся розбурхали в першу чергу, Катерина Шаварова, велика працівниця Любов Максимівна Ганейчук, Юрій Сачук, Людмила Філіпович та багато-багато інших людей, жертовних і водночас звитяжних.

Ось хоча б мітинг у Горохові. Тоді я і В.Вдовиченко пішли на автостанцію, а О.Гудима з Р.Тимощуком, керівником Спілки незалежної української молоді, вийшли в Мар’янівці. І ми домовилися, що біля автостанції чекатимемо, а вони з прапорами йтимуть через Мар’янівку в Горохів. Заходимо ми в Горохів. Але над’їхали міліцейські машини, міліціонери, капітально підігріті горілкою, побили людей, що були з О.Гудимою.

Як тільки це дізналися, кажу до В.Вдовиченка:

– Василю, тримай сумку з мегафоном, іди піднімай людей, а я піду в міліцію, просто в їхнє лігво.

Приходжу в райвідділ... Стоїть О.Гудима, з кишень усе вивернули, руки по швах, сорочка розстібнута. Заходжу, а там стоять двоє в чорних плащах... Тичу їм у писок паспорт: “Я - член української Гельсінської спілки. Наші люди вже телефонують в Організацію Об’єднаних Націй, у Москву та у Київ, зараз буде знати весь світ, що ви тут робите”.

Я пішов до О.Гудими,а вони кричать:

– Забирайте його!

Забрали нас в кабінет і давай там лекцію читати: горохівчани - то міщани, а вони на мітинг, мовляв, не прийдуть. А потім дивлюся, як забігали всі на задньому дворі. Що ж таке там робиться? Двері відчиняються, нас виводять. О.Гудиму повели першим... Він виходить у вестибюль, а там - тисяч з п’ять народу стоїть. О.Гудима аж підстрибнув. Стільки людей, люди скандують, усе! Свист, наші менти розбіглись як щурі. Ми виходимо з людьми на площу, весь райком зирить з-за шторок. А керівництво райкому нумо старатися, мовляв, то буржуазні націоналісти, вони в криниці людей кидали.

Я кажу, шановні, який же я український буржуазний націоналіст? Я за паспортом росіянин. А М.Башинський, який стоїть поряд, теж дістає документ - він поляк за паспортом. Аж щелепа відвисла у секретаря райкому... Не знають, що робити, адже вони ждали націоналістів буржуазних. А потім секретар як скочив: хто за Леніна, хто за партію - за мною! Але його не почули чомусь, не зрозуміли. І, коли він пішов сам через натовп, багато тумаків отримав у спину. Пройшов стройовим кроком до універмагу, підняв голову, став по команді “Струнко!”.