Оплату гарантуємо.

Редактор (підпис) Корсак”.

Читав я цю листівку. Називається вона “Союзний договір”. Однак хай читач не думає, що друкований орган Луцької міськради закликає у своїх листівках до зміцнення дисципліни, порядку та сумлінної праці. Або турбується про дружбу між народами, збільшення житлового фонду, очищення міста від сміття, справедливе вирішення соціальних проблем.

Зовсім навпаки. Зміст и сприяє подальшій дестабілізації суспільства, сіє розбрат, тхне сепаратизмом.

Що це таке, зрозуміє кожний, прочитавши ось ці фрази (подається дослівно).

"Залишитися в Союзі - означає бути політичними рабами:

– жити в імперії під контролем Центру;

– підпорядковуватися імперській Конституції, що зневажає все, крім інтересів КПРС;

– постійно бути під пресом армії, КДБ, ОМНу...;

– жити в державі-тюрмі... ”

Природно, напрошується висновок. Чим більше колектив “Народної трибуни ” паплюжить минуле країни, підбурює до розвалу СРСР, тим гірше вирішуються у місті економічні питання. Невже керівництво міськради влаштовує деструктивна позиція газети?

З газети "За єдність”, 11.05.1991 р.

Про таких і подібних “дьогтьомазів” найвлучніше, мабуть, сказав Василь Симоненко:

Нікчемна, продажна челядь,

Банда кривляк для втіх,

Щоб мати що повечерять,

Годувала холуйством їх.

Сьогодні всі ці дрібні “укуси” зовсім змізерніли, відійшли у минуле, натомість залишилися в пам’яті зустрічі з достойними людьми, що вперто, не боячись мозолів, штовхали уперед скрипучий віз Часу. Своїми думками з того чи іншого приводу на сторінках видання ділилися Іван Драч і Леонід Кравчук, Володимир Яворівський і Мирослав Попович, Левко Лук'яненко і Михайло Горинь, останній Президент України в екзилі Микола Плавюк і редактор української редакції радіо “Свобода” Богдан Нагайло, генерали Віталій Радецький та Олександр Скіпальський, сенатори США, значна частина депутатського корпусу Верховної Ради України...

Як засвідчив відомий поет і талановитий бард Олег Покальчук, за рейтингом Конгресу Сполучених Штатів Америки газета “Народна трибуна” входила у десятку найкращих газет України.

МОЖЛИВО, БУЛИ МИ РОМАНТИЧНИМИ

Бесіда з адвокатом О.В.Максимовичем, заступником голови Луцької міської ради першого демократичного скликання.

– Олеже Володимировичу, Ви брали найдіяльнішу участь у раді, міській раді першого демократичного скликання. Проблем, очевидно, не бракувало?

Я не сказав би, що рада була демократичною. Це частина її демократична, як на той час говорили. Тоді нараховувалося 120 депутатів до міської ради. А демократичний прошарок, чи назвемо це групою, - у межах сорока. Але цінність у тому, що тих сорок своєю активність і енергією, наступальною позицією задавали тон. А інші були або налякані, або не знали, що робити. Тому що частина, і це не секрет, прийшла у депутатський корпус міської ради за рознарядкою. Це ж вибори 1990 року, “рознарядку” давали партійні органи, кому висунутися. Прийшли директори шкіл, були військові комісари, представники вищої школи, були з міського комсомолу, обкому комсомолу. До їхньої честі більшість із них все-таки зрозуміли ті процеси і, якщо не підтримали, то принаймні дотримувалися нейтралітету. Хоча й були люди, які боролися до кінця. Вони залишилися прихильниками старого режиму, тих методів, стояли за відновлення ролі компартії. Вони залишились дітьми свого часу, їх уже не переробиш.

– Минув десяток років, є певна часова висота, уже можна спокійніше аналізувати події. Які найважчі були моменти па початку? Що для Вас було найскладнішим?

– Треба зізнатися, що, на відміну від інших осіб, які проходили певну школу, наприклад комсомолу, потім десь радянського будівництва, різні курси, стажування, я і мої колеги, причому не тільки в Луцьку, не мали досвіду роботи у владних структурах. Тобто, на перший погляд, стратегія начебто правильна, а тактики роботи не було. І часом йшли напролом. Нам бракувало кабінетного вміння, яке виробляється за час чиновницької діяльності: як проштовхнути те чи інше рішення, як його провести з легшими затратами - оцього в мене не було. Навіть у підготовці цих рішень, під час їхнього опрацювання на різних комісіях, у роботі з виконавчою структурою теж були проблеми. Я фактично почав з того, що сів і перечитав рішення виконавчого комітету за останні півроку. І тоді зорієнтувався, що ж мені робити як заступнику голови Ради. Мером був Антон Кривицький, якому не можна закинути у некомпетентності. Він чинив так, як сьогодні чинить наша центральна влада стосовно опозиції: опозиції нібито нема. Так само й тоді. Антон Федорович був прихильником того, щоб ніхто йому просто не заважав. Він не давав жодних доручень, які мав би виконувати заступник голови. Тих доручень просто не було. Ти собі живи, ось тобі кабінет, ось тобі крісло. Секретар потрібен? Нема питань, ось тобі секретар. Працюй! Він розумів, що якщо давати доручення, то я почну активно входити в цей процес, який відбувається. Нас хотіли штовхнути повністю на політичну стежку. От ви займайтеся перейменуванням вулиць... Нас там не штовхали, але були б раді, якби ми займалися лише ліквідацією піонерських організацій, комсомолу, різних пам’ятників, аби не лізли в економічні процеси, які тоді відбувалися.

– А час був особливий.

– Так. Це вже потім з'явилися податкові, різні контролюючі органи. Той самий контроль, який очолили теж наші ж демократи. Основну увагу звертали не туди, де потрібно, не на основи економіки, а на те, хто там і кому туфлі продав, скільки пар, де розподілили, і з цього в час жорсткого дефіциту робився бум. Через кілька місяців я зрозумів це і почав вимагати участі в усіх засіданнях виконкому, вручення мені відповідних пакетів документів, які готуються. Я став вникати у все це, що, звичайно, не всім подобалося: чому це ми ліземо у святая святих. Мені бракувало вміння працювати з людьми, з керівниками. Це теж приходить з часом.