Солдат здригнувся від настійного дотику її обох рук, спробував відхилитися. Здається, він сполохався і вже готовий був зненавидіти себе за той свій сполох. Але щось непідвладно колюче піднялося в ньому зсередини, і він вовкувато мовив:

— Не нагрілися… Там?

Жінка тихенько засміялася.

— Та ну! Нагрієшся з вами. Один старий, другий малий…

— Ну і хай, — сказав він. — Нащо ж тоді в’яжешся?

— Охляли, видно. На жабах, — після паузи зітхнула жінка і виразно з жалем сказала: — Що ж!

Після, відхилившись, скрутила цигарку з «травкою», прикурила від димного дубчика з вогню і підвелась.

— Думала, хоч парочку нагороджу. Для помети. Не вийшло. Солдат підняв голову — жорсткі слова жінки примусили його здригнутись.

— Чого дивуєшся? Кажу, нагородити хотіла. СНІДиком. Таким малесеньким, невиліковним. Мене ж так само солдат нагородив. Ну, хай не солдат — офіцер, яка різниця. Так що тобі пощастило, пацане! — жорстко сказонула вона.

Солдат повільно усвідомлював сенс тих її страшних слів і не знав, що відповісти. Дякувати або сварити. Хотілося запитати: а як бомж? Але не запитав. Хвилину він очманіло позирав на жінку, яка, присівши навпочіпки, зі смаком затягувалася «травкою». Не докуривши цигарку, кинула її в огонь і встала.

— Видніє. Піду. На Україну в який бік? Туди? — махнула вона рукою.

— Так, — розгублено буркнув він.

— Я тут заблукала трошки. Давно не ходила. Інші справи були — наркота!

Наркота, наркота, — стукала в його голові невиразна думка, і він пригадав її вчорашні слова про кілера.

— А кілер? — запитав він.

— Що? А, кілер! — спохопилася вона й засміялася, легко і щиро. — А ви й повірили!.. Дурниці все. Це — по п’янці…

Не попрощавшись, вона хутко пішла по стежці до очеретяної затоки, відтак зупинилася, і в ранковій тиші прозвучав її недалекий голос:

— І СНІД — нісенітниця! Збрехала я вам. Тож не бійтесь… Солдат спершу підвівся, вглядаючися в її невеличку на лісовому фоні постать, затим опустився збентежений. І коли за якихось півгодини з обриву до нього стрибнув бомж, тільки сказав:

— Пішла.

— Хай іде, — байдуже озвався бомж. — На Україні наркота дешевше.

Солдат не хотів йому ні про що розказувати, ні, тим більше, — питати. Сам він розумів небагато, але й того, що втямив, для нього вистачило…

Кілька наступних днів їхній найбільший клопіт став — жаби. Зранку бомж ішов у недалеке болото, там роззувався, скидав штани і, обережно ступаючи, ліз у болото. Жаби якось не дуже і втікали від нього, ліниво стрибали з-під ніг, і він хапав їх за довгі жилуваті лапи, пхав їх у шапку. Правда, жаб ставало все менше, треба було добряче полазити по багнюці, щоб наловити на вечерю.

Солдат тим часом підкладав у багаття дрова і ліз на обрив. Поблизу в бору він уже підібрав усе, що могло горіти, тепер по дрова треба було йти далі, у дрібний сосняк за боровим пагорбом. Здалеку тягнути їх до річки робилося важко (чи, може, хлопець так знесилів), кілька разів на шляху він відпочивав на землі, до решти спітнілий у своєму засмальцьованому бушлаті. Бушлата він не скидав ніколи, як ніколи не знімав своєї куфайки бомж. «Все моє ношу з собою», — сказав той одного разу, коли солдат зауважив, що треба б роздягтися, бо стало жарко. Бомж не сказав більше нічого, а солдат подумав, що той, з його немалим досвідом має щодо цього і певну рацію. Він так само ніколи тут не роздягався.

Про політику вони не говорили, буцімто політика їх не зачіпала. Схоже було, що в атомній зоні вони вийшли з зони політики, як і влади також, і підпорядковувалися лише не менш суворим законам природи, законам виживання. Тільки одного разу, коли бомж проснувся на світанні, щоб підмінити солдата біля багаттячка, сказав ніби в продовження колишньої розмови чи, може, чогось побаченого вві сні:

— Знаєш, солдате, загалом я — за комунізм. На біса мені цей капіталізм…

— Либонь, тому, що капіталу бракує? — з усмішкою кинув солдат.

— Ні, не тому. При комунізмі мене, мабуть, давно б у в’язницю посадили. А тут поки кого не заб’єш, не посадять.

— А вам що — хочеться в тюрму?

— Не те, щоб хотілося. Але в тюрмі, якщо порівняти, — рай. Особливо взимку. А що? Тепло, годують, компанія яка-неяка. А спробуй перезимувати на горищі. Чи в каналізації. Та повоювати з міліцією, з крикливими двірничками. А в сміттєвих скринях при будинках тепер що знайдеш? Люди самі все жеруть, лише целофан викидають, — мовив він з якоюсь навіть кривдою. — На дідька лисого мені цей капіталізм, краще був би соціалізм.

— Ковбаса дешева, — в тон йому зазначив солдат.

— І ковбаса, і багато чого іншого. Візьми овочі. Можна було піти і накопати картоплі чи там нарізати капусти. Нікому не шкода — все колгоспне. А тепер тебе готові з рушниці застрелити за одну морквинку. Он старого бомжа в Зеленому і стрельнули. За дві морквини віддав життя. Не віддав на війні за вітчизну, так за дві морквини віддав. Ні, нашому братові при соціалізмі ліпше.

— Либонь при соціалізмі і бомжів не було. Не дозволялося.