— Що у Вас трапилося? — запитав солдат, уже відчуваючи певно, що скоїлося недобре.

Дід повів на нього погаслим, неясним поглядом і мовчки розвів руками. Зважаючи на все, говорити йому було тяжко.

— Але що? Що таке?

— Та ось, — мовив нарешті господар, — зруйнували, пограбували. Все! Всю мою працю. Стільки старався…

Здалося, він аж заплакав, — зморщив обросле сивизною обличчя і висякався на траву.

— Але хто?

— А хто ж їх знає — хто. Приїхали з фурою…

— 3 фурою?

— Ну цією — міжміські перевози…

— Вночі?

— Вдень. Надвечір’ям. Завантажили коня, корову з теличкою. Вигребли збіжжя, ячмінь з бодні… Перевернули все догори дном — валюту шукали.

— Валюту?

— Її.

— Але хто? Що за люди? Свої, приїжджі? — не міг угамувати хвилювання солдат.

— А хто ж їх знає. Четверо. Справні такі. У шкірянках. І з наганом. Кудлача застрелили.

— От гади!

— Он за хлівом лежить. Закопати треба..

Спрокволу старий став заспокоюватись, рукавом заношеної свитки витер змокрілі очі. Трудно піднявся з ганку. Пригнічений горем, він здався солдатові буцімто меншим у рості, ніж був раніше, схудлим і безпорадним.

— І що казали? — допитувався солдат. — Може, мене шукали?

— Ні. І не питали, грабіжники якісь.

— То, може, в міліцію треба? Заяву написати?

— Ні. Сказали: заявиш у міліцію — все спалимо. Та й міліція — чи не вона й навела цих. Вони ж усі заодно, — тихо, ніби сам із собою, міркував старий, стоячи посеред спустілого двору. Двері в хлівці й комори були розчинені навстіж, у сіни також. На траві лежали зірвані з шул ворота. Видно, старий був тяжко вражений тим, що тут відбулося, і, схоже, упав духом. Солдат так само був уражений і не знав, чим утішити старого. Але ж час ішов, довго йому тут залишатися не випадало, і він обережно спитав:

— Поїсти не знайдеться?

Дід, певно, трохи оговтався від свого лиха і відчув чужий клопіт також. Мабуть, змарнілий вигляд солдата зачепив у його дущі інші струни.

— Якби ж було що! Печі другий день не палив. Хіба… Стривай, може хліба залишилося…

Він потупав у сіни, постукав там чимсь — дверцятами чи шухлядами — і виніс хлопцю нерівно відламаний окраєць хліба. Чималий, однак, окраєць. Солдат одірвав від нього частину і став пожадливо жувати. Хліб був такий смачний, що він ковтав його, здається, не дожувавши, весь час, однак, позираючи крізь отвір воріт на дорогу і поле. Дід знов опустився на ганок.

— Обжився, називається, — на восьмому десятку. Гадав, хоч пізно, але дочекався своєї пори. Хоч завдяки Чорнобилю. А то все ніяк було: чи то колективізація, чи то війна, чи то піднесення сільського господарства. А тут Чорнобиль! Казали, все шкідливе — і молоко, і продукти. Воно, може, комусь і шкідливе, а мені нічого. Завів господарство. Один. Живіт надривав, але ніхто не заважав. Либонь, боялися сюди потикатися. А я не боявся — працював. День і ніч. Зате і мав. Це раніше задарма. А тут, що зробив — твоє. Що посіяв — зібрав. Шкода, Чорнобиль цей, бодай він пропав. Хто його видумав на нашу голову?..

— Вчені видумали, — тихо мовив солдат. — Найпередовіші у світі.

— Бодай вони показилися, ті вчені. Хай би краще жниварку досконалішу видумали, щоб не мучився з цією ось, — кивнув він на напіврозібрану жниварку, що стояла у дворі біля воріт.

— Їм же щоб плутоній збагачувати. На ракети.

— А, ракети їм потрібні! Тепер домовин ось не наберешся, коли почнуть від Чорнобиля мерти. Домовини треба. Кажуть, у Менську вже в целофані ховають. Чи правда? А я собі взимку з сухої дошки змайстрував, ріжечки на замок узяв — гарна домовинка вийшла. Так забрали і її. Казали, знадобиться. Бодай їм так померти знадобилося…

Сумно і гірко було слухати те солдатові, але слів утішити його у нього не знаходилося — у нього не менше боліло своє. Він проковтнув половину окрайця і не наївся — хотілося з’їсти все.

— Діду, може, маєш ще сірники? — пригадав він і другу свою потребу.

— Ні, сірників нема. У самого десь півкоробки залишилося. Але, коли треба, можу «катюшу» дати.

— Яку «катюшу»?

Дід мовчки вийшов у сіни і хутко виніс звідти невеликий рудий кисетик, розв’язавши який, вийняв «катюшу» — скалка кременю, обламаний кінець напилка і якийсь жмутик шмаття.

— Оце ось, ударити, іскра вискочить, затліє, і роздмухати.

— Гаразд. І ще… Там напарник захворів. Якось би його підтримати…

— Он як? Захворів, кажеш? — насторожився дід, і в його страдницьких очах майнула тінь неспокою. — Від атома, може?

— Хтозна. Але їсти нема.

Дід зітхнув, повернувся, буцімто кудись рушити, але зупинився.

— Що ж тобі дати? Якби ж не вигребли все. Ось картопельки з мішок зосталося. Сказали: ми добрі, це тобі, щоб не помер. То бери половину.