Із цими словами мати хутко метнулася у хату і винесла збентеженому сусідові гроші. Тицьнула в долоню, схопила нас за руки й потягнула в сіни. Ми чекали якої-не-якої кари за наш учинок, й стояли, похиливши голови й шморгаючи носами, але мати здивувала нас удруге за цей день. Вона раптом обійняла нас так міцно, аж затріщали кістки, і похапцем поцілувала схилені додолу голови. А потім зробила щось взагалі неймовірне – простягнула нам з малою по новісінькій блискучій гривні!

Йдіть собі, дітки, та купіть, чого захочете, - тихо промовила вона і швидко пішла в кімнату. Я помітила, що в її гарних очах стоять сльози, які вона марно намагалась від нас приховати.

Пізніше я дізналася, що татові, який працював далекобійником, довелося залишитись на роботі ще на два тижні, щоб заробити стільки грошей аби мати змогу одягнути й прогодувати нас, малих, у тому місяці. Я згадую про це, й моє серце стискає пекучий жаль, бо я тепер розумію, як було важко батькам робити вигляд, що і в нас усе не гірше, ніж в сусідів, хоча багато чого ми не могли собі дозволити. Але, все ж таки, мати пожаліла нас тоді, й уперше в житті дала грошей, щоби ми купили, що захочем. Та ще й аж по цілісінькій гривні! А нещасний сусіда, чия донька тихцем витягла із гаманця п`ятдесят копійок, вчинив сварку. Воістину, кажуть, чим багатша людина, тим вона скупіша, а бідняк останнє віддати годен…

КОНЦЕРТ «ОРХІДЕЯ»

Моя подруга завжди вирізнялася гострим розумом, почуттям гумору та дивовижними організаційними здібностями. Мені здається, що нема на світі такої думки, яка б не прийшла в її біляву голівоньку. Отож ідея з влаштуванням концерту для односельців теж належала їй.

Та ви хоч уявляєте, як це буде класно?! – із захопленням репетувала Вікушка. Очі її блищали від захвату. – До нас прийде вся вулиця, а, може, й усе місто! Про нас всі будуть знати, писатимуть в газетах, а ми трохи підзаробимо!

Гей, ти що забула, чим закінчились наші минулі спроби заробити грошей? Я таким займатись більше не буду! – категорично відрізала я.

Ага, - з поважним виглядом кивнула Куська.

Ну, добре. Тоді давайте без грошей, - не вгамовувалась подруга. – Продумаємо програму, щоб людям було цікаво.

Ну, це вже інша справа, - погодились ми й почали складати план заходу.

Спочатку мало бути привітання від ведучих, себто, нас трьох. Кожна мала сказати своє слово. Далі йшли конкурси, пісні, а наостанок Вікушці заманулось показати п`єсу. Ось тут ми й замислились. На той час нашим улюбленим фільмом був Ван Хелсінг – кіно про вампірів та вовкулаків. Тож подруга вирішила розіграти сцену із нього.

– А хто буде Ван Хелсінгом? – запитала Куська.

Вікушка примружилась і якось аж занадто пильно подивилась на малу.

– Ти, звичайно, - повільно промовила вона. – А хто ж іще?

– Я-а? – мала була у захваті. Чи не вперше їй дісталась головна роль у наших задумках.

– Так, ти. А ми будемо вампіршами. А ти будеш нас «вбивати».

На цьому й домовились. Ми були дуже задоволені із того, що вигадали.

Наступного ранку я поїхала у центр міста й надрукувала 50 екземплярів оголошень у гарному оформленні, які потім розклеїла по нашому містечку. Ось що було надруковано:

Увага!!!

Лише цієї суботи грандіозний концерт

«Орхідея»!

На вас чекають конкурси, пісні, чудові призи

від ведучих, гарний настрій та незабутні

емоції! Спеціальний гість програми -

Ван Хелсінг!!!

Чекаємо на всіх бажаючих!

ЛАСКАВО ПРОСИМО!!!

Далі йшла адреса й дата проведення заходу.

Ми вже добре підготувалися й з нетерпінням чекали на день, який мав принести нам славу й загальне визнання.

Й нарешті він настав. Концерт було призначено на 12:00 за Київським часом. Була лише сьома ранку, проте у Вікушкиному дворі робота вже кипіла.

Ми застелили лавку рядном, зробили собі «гримерну» зі старих занавісок, мішковинням відгородилися від вулиці, створили немовби свою концертну залу. Ще раз пройшлися по програмі, перевірили наявність призів, прокрутили касету з фонограмою в старенькому магнітофоні.

Вікушкин собачка Тузик, яким нас чомусь завжди лякали, нетерпляче крутився під ногами. Сьогодні мав відбутися його дебют, адже я вчила його рахувати до чотирьох та вирішувати легкі задачки. Задля досягнення результату я вперто морила бідолашну тваринку голодом. Ближче до дванадцятої почали сходитись люди. Ми, звичайно, очікували, що глядачів буде багато, проте ТАКОГО ми й не сподівалися! Вже й на лавці ніде сісти, й на траві порозсідалися, а гості все прибувають та прибувають. Дехто навіть приїхав автомобілем, видно, здалеку. Нам стало трохи лячно, бо переживали чи вистачить на всіх призів, якими являлись яблука та цукерки.