Бабині очі округлились, вона схопилася за серце, ледь не впавши у воду.

– А чия ж то ти, дочко? – спромоглася вичавити, дивлячись на мене.

– Та це ж… - але я не дала нерозумній Вікушці створити катастрофу в моїй хаті.

– Це з там-того боку вулиці, до побачення, бабусю! – я схопила за руки обох Вік, підхопила вудки і помчала на інший край долини.

Баба дивилася нам вслід і обурено кивала головою, доки ми не зникли за першими деревами.

А ми добігли до чиєїсь кладки й зупинились нарешті, відхекуючись.

– Оце пригода… - розгублено сказала Вікушка й зайшлася сміхом.

– Ото пригода, - обурено відізвалась я. – Ти ж казала, що вмієш веслувати! А якщо ця баба розкаже про нас на вулиці? Що ми будемо робити?

Та не розкаже, не бійся. Вона ж не знає, чиї ми й звідки, - заспокоїла подруга. – Давайте краще спробуємо тут повудити. Мені здається, у цьому місці має бути багато риби.

Мені теж так здавалось. Річка тут глибоко вдавалася у берег, густо вкритий очеретом. Мутна, аж зелена вода стояла спокійно, ані хвильки не було на її поверхні, лише сонце відблискувало від дзеркальної гладі, висвічуючи маленьких грайливих рибок. Починало припікати.

Ми закинули вудилища вкотре, хоча вже й втратили надію щось спіймати.

За півгодини Куська голосно зітхнула. Потім позіхнула. Затим почала колупати пальцями носа. Встала, потягнулась. Сіла назад. Смикнула мене за волосся й дала стусана. Я дала їй здачі. Ми зчепилися. Й коли я вже була готова пхнути малу у воду, Вікушка закричала не своїм голосом:

Клює, клює! Оксана, в тебе клює!

Я миттєво облишила сестру й кинулась до річки. Поплавок і справді потонув, загубившись у зелених хвилях. Я судомливо схопилась за лискучу поверхню, потягнула на себе. На тому боці щось велике й сильне здригнулось, заборсалось і поволокло углиб. Я ледве втримала вудку у руках.

Тягни, тягни! – верещала мала, забувши про недавню бійку.

То, мабуть, щука! – збуджено кричала Вікушка. – Не поспішай, дай їй знесилитись, бо порве волосінь!

Я затамувала подих і повільними, але впевненими рухами тягла вудилище до берега, то попускаючи, то знову натягуючи волосінь. Врешті-решт, на поверхню почало виринати сріблясте у крапинку тільце. Луска мутного кольору переливалася під сонячними променями. Це справді була щука, величенька, десь із кілограм. Моє щастя не мало меж. Коли рибина опинилась біля наших ніг, ми почали обійматись, стрибати й шалено верещати від захоплення і радості. Я навіть цмокнула Куську в щоку, що привело її у ще шаленіший захват.

А щука лежала у траві і важко дихала. У неї були великі гострі зуби, неначе пазурі у кішки, очиська крутилися по колу, шукаючи, на кому вимістити злість і ненависть. Вона підскакувала і корчилась від безсильної злоби, але потроху втрачала сили. Виявляється, рибина зачепилась за гачок хвостом зовсім випадково, а я встигла її підсікти.

Так, мала, ти стій тут і стережи щуку. Ось я її кладу в пакетик, - наказала я сестрі. – А ми підемо далі вздовж берега, спробуємо ще щось спіймати.

Куська щось намагалась заперечити, але її ніхто не слухав. Ми з подругою пройшли трохи далі, за кущі бузини, і під старою вербою вона вирішила також спробувати щастя.

Оце велика щука, так? – раділа я, сяючи від щастя.

Ага! – охоче підтримала мене Вікушка. – Аж по лікоть!

Та де по лікоть?!. Більша буде! – не погодилась я, хоча щучка була не така й велика.

Ну, нехай більша… Я теж таку хочу спіймати.

Та спіймаєш… А я свою сьогодні зафарширую, - у роті аж слина збігла при думці про смачну вечерю.

Я вже уявляла, як хвалить мене мама, як усі дивуються й захоплюються моїм уловом, як я бігаю по сусідах і всіх частую спійманою власноруч щукою.

На стежці недалеко з`явилися хлопці, що жили по сусідству.

Костя, Женя, Сергійко! А приходьте сьогодні щуку їсти! Фаршировану! – крикнула Вікушка.

Я інтенсивно закивала головою.

Яку щуку? Де щука? Та не брешіть! – почулося.

Стало дуже неприємно.

А от прийдете й побачите яку! – буркнула я, стримуючи образу.

А ми прийдемо. Подивимось на твого малька, - зареготались хлопці й пройшли мимо.

Нехай сміються, - мстиво прошепотіла я. – А щуку я все-таки спіймала.

Звичайно, спіймала. Я сама бачила, - втішила Вікушка й нетерпляче подивилась на годинник. – Ну, все, майже дванадцята. Треба йти додому, бо зараз бабуся при…

У кущах щось затріщало, наче стадо буйволів бігло до води. Ми з Вікушкою перелякано притиснулись одна до одної. За тріскотом долинуло ревище:

Оксанааааа! Оксааааанаааа!

Ревло сестричище.

Що трапилось? – скочили ми. – Кажи зараз!

Щукаааа! Вона…

Що?! Що - щука?

Вона… Її нема! – вихлипала Куська.