Куська похитнулась під натиском мого пальця, проте перечити не стала.

Вже за хвилину ми з гиком і несамовитим вереском гасали навколо хати. І раптом "баба Яга" виявилась набагато ближче, ніж ми сподівалися. Ми із жахом заплющили очі і обійнялися під грізне Куськине:

– Я вам зараз як!..
– і тиша.

Я здивовано розплющила одне око, далі друге. Куська, виявляється, перечепилася через довгу ручку тачки, що стояла на подвір'ї, і ткнулася носом у землю. Дружний регіт покотився вулицею.

Проте мала була зовсім іншої думки. Вона дико загуділа і кинулась на нас. Ми з Вікушкою почали думати, куди втекти. І нас винесло на височенну купу дров, прикритих кукурудзою. Ми стояли на них і корчили гримаси "скаженій бабі Язі". І тут я відчула, що під ногами немає нічого! Пустісінько! Але хоч щось сказати вже не встигла - полетіла вниз, у виноград, догори ногами, потягнувши за собою і Вікушку.

Я лежала на дерев'яних колодках (дивно, що спина вціліла) і задихалася. На мені всією своєю вагою лежала Вікушка і дико реготала.

– Злізь із мене...
– хриплю я, відчуваючи, що зараз задихнусь.

Вікушка, борсаючись, вигребла на поверхню і зареготала ще несамовитіше.

– Витягни мене...
– я задихалась, проте уже від сміху. (Спробуйте посміятись догори ногами.) Проте, краще не треба.

Вона схопила мене за ногу - марно. Тоді - за руку. І, нарешті, я випливла на світ Божий. Тепер ми всі корчились від реготу на землі, у тому числі й "баба Яга". Мала сміялася з нас, я - з них, а Вікушка - з мене ("Ти отак лежала з перекошеним лицем і ноги в тебе були догори, наче патики".) Тут нас і застала мати. Похитавши головою, промовила:

– Йдіть уже, ваш "Синдбад" почався.

І ми "пішли", на ходу змітаючи усе, що ставало нам на заваді...

ПОПУГАЙКА

Ох, і любили ж ми курей! Ох, і любили!

– Ну, а хто ж не любить курятини?
– скажете ви.
– Особливо в холодці.

Та ви мене не зрозуміли. У нас із Куською була улюблена курочка - Попугайка. Чому Попугайка? Тому що вона була дуже ручною куркою і її можна було посадити собі на руку й так ходити увесь день, а Попугайка й не думала тікати. Ми із нею гралися цілісінький рік: і на "літаку" літали, й "зуби" чистили і навіть до "діда Мирона й баби Фросі" "купатися" їздили!

Літаком у нас була вишня на курячому дворі, біля смітника. Ми видряпувалися на гілляку, вмощувалися якнайзручніше і... вмикали "двигуни". "Турбіни" (тобто, Куська) починали скажено гудіти-кашляти-захлинатися-і знову гудіти, і ми "підіймались у небо". Із нашою багатою уявою ми "летіли" над містами, океанами, морями... Попугайка чинно сиділа у відрі (чи то пак - кріслі) і кліпала очима. Біля курки висіла тонка зубна щітка, яку ми знайшли на тому ж таки смітнику та "шашлик" - задимлений на вогнищі синій кислий виноград.

– Куди летимо?
– крізь гуркіт "турбіни" лине до мене Куськине запитання.

Потрібно підсказати маршрут і я, поглянувши на карту, якою являється задирка на дереві, велично промовляю:

– До діда Мирона й баби Фросі купатися!

Пілот Куська задоволено кивнула головою і, прицмокнувши язиком, "піддала газу". Через 2 секунди ми вже були у "діда Мирона в Чапаєвці".

Принісши купіль - стару алюмінієву іржаву миску, наповнену попелом та коксом, Куська посадила туди перелякану курку. Бідолашна Попугайка було спробувала пручатися, проте швидко стихла, почувши загрозливе: "Не пручайся, бо як не помиєш голову, то в тебе будуть воші!"

Після купелі замотана в рушник Попугайка "сохне", а ми галопом біжимо на верескливе Вікушкине: "Оксаааанаааа!" біля воріт.

– Чого так довго?
– протягнула Вікушка, скривившись, і тут же додала із цікавістю, - а що ви робите?

– Купаєм Попугайку!
– урочисто промовила Куська.
– Зате в неї не буде вошей.

Вікушка задоволено хмикає і, покрутивши головою, пропонує:

– А давайте гратися в смішилки?

– Як це?
– підозріло запитує Куська, якій завжди випадають найогидніші ролі.

– Ну, ми будем смішити один одного, і хто перший засміється, то й смішить решту.

Нам це припадає до душі і ми, примостившись на сходах біля туалету на курячому дворі, починаємо гру.

Першою смішу я, тоді - Вікушка, а далі випадає черга Куськи. Проте їй не доводиться довго старатися - як тільки вона зриває із дерева листок і, послинивши, ліпить до лоба, ми вибухаємо реготом.

– Оксана перша засміялася, - гордовито промовила Куська, закопиливши губу.

Ну, перша то й перша. Досі мені було легко розсмішити сміхотливу Вікушку.