– Ага, ага! А може в них тут база!
– витріщає очі подруга від страшної здогадки.

Ми завмираємо. Із хати виходять чоловіки з двома мішками. Той, що чекав на них, відчинив багажник.

– А що, а що я казала!
– перелякано шепоче Вікушка.

– А де Куська?
– теж перелякалась я.

Ми переглядаємось і помічаємо, що Куська, яка значно відстала від нас, біжить, спотикаючись, по дорозі, прямісінько у руки "бандитів". Сестру треба було рятувати.

Ми з диким криком вискочили їй назустріч.

– Тікай, тікай, скоріше!
– волаю я.

– Вони здають дітей на органи! Я телефоную у міліцію!
– приєднується Вікушка.

Куська зайшлася плачем. Усі втрьох, ми, наче вихор, пронеслися біля здивованих дядьків, які приїхали до матері по картоплю...

СВАРКА

Я ще снідаю вчорашньою товченою картоплею, як до хати влітає спочатку Куськин плач, а потім і вона сама.

Я незворушно продовжую їсти.

– Мене... Вікушка... не бачить!
– схлипує мала.

– Як не бачить? Що ти вигадуєш?
– настрій у мене щось не дуже.

– Я не вигадую, це вона! Вона не бачить мене! Я вийшла до неї, а вона продовжує кричати до тебе і не реагує на мене!
– Куська розмазувала сльози по щоках.

Мене взяла злість. Стало жаль маленьку сестричку, над якою глумиться доросла дівка.

Я вискакую з хати і гнівно нападаюсь на подругу.

– Ти що, зовсім здуріла, чи що?!
– сичу я, бризкаючи слиною.
– Вона маленька, думає, що це все насправді! Чого ти її до плачу довела?!.

Вікушка не чекала такого повороту. Вона звикла з нами жартувати, до того ж, я завжди її у цьому підтримувала. Але сьогодні в мені прокинулося співчуття до молодшої сестрички і в ту хвилину я готова була захищати її від цілого світу.

– Та я ж...
– намагається виправдатися подруга, але я її не слухаю.

– Йди від нас! Іди від нашого двору! І не приходь, поки не подумаєш над своєю поведінкою!
– репетую я.

Вікушка розвертається і йде геть.

Я розгублююсь. Я зовсім не хотіла з нею сваритися. Просто жаль стало Куську і я хотіла, щоб Вікушка перестала над нею жартувати.

– Ей!
– гукаю їй навздогін.

Подруга не обертається.

– Ти ще можеш вибачитись! І підем гратися!
– я намагаюсь врятувати ситуацію.

Вікушка зникає у своєму дворі.

– Ну і ладно! Так тобі і треба! Будеш знати, як знущатися над моєю сестрою!
– бурмочу я, ховаючи злі сльози.

– А Вікушка що, пішла?..
– здивовано питає Куська.
– А чого?

– А тобі що від мене треба?!
– я зганяю всю свою злість на сестрі, яку щойно захищала.
– Посварила мене із подругою й раденька?

Куська, не розуміючи, у чому провинилась, починає ревіти.

Я плюю і йду доїдати вже холодну картоплю.

До вечора сидимо набурмосені, недобре косуючи одна на одну. Я намагаюсь вдавати з себе безтурботну.

– От і добре! Нащо нам та Вікушка здалася? Правда, Куська?

– Неправда! – тягне сестричище і підозріло підшморгує носом.

Я й сама знаю, що неправда. Без Вікушки зовсім нудно. І гратися не хочеться.

З горя пішли ми до бабусі. Старенька пригостила нас цукерками, а потім каже:

– Ви, дітоньки, не сидіть на місці та не глядіть вовком одна на одну. А йдіть і миріться з подругою. Бо така дружба – на довгі роки.

І хто міг знати, що бабусині слова виявляться пророчими, адже на момент написання цієї книжки наша дружба з Вікушкою триває вже понад 16 років!

Ще трохи покрутивши носами для вигляду, побрели ми до Вікушкиного двору.

Як завжди, відхиливши хвіртку і просунувши туди дві своїх балбешки, кричимо:

– Вііікааа!!!

Через деякий час Вікушка виринає з-за воріт. Йде собі непоспішаючи, мугикає якусь пісеньку і жує цукерку. У мене всередині починає здійматись хвиля злості – як це так – ми тут хвилюємось, мультфільми дивитись не можемо, а вона собі й у вус не дує.

– Привіт! – подруга спокійно дивиться то на мене, то на Куську.

Руки її у брудній землі.

– Ми прийшли миритись! – верещить сестра, захлинаючись. – Ти вийдеш?

– Я картоплю перебираю, – повагом відповідає подружка. – Переберу, тоді вийду.

– То ти не злишся? – очі мої полізли на лоба.

Не сподівалась я, що так швидко вона відійде.

– Ні, - просто відповіла Вікушка. – Це ви мені пробачте, я й справді дуже вже загралась.

І вона цьомнула Куську в носа.