– Бабі Любі її народила кішка!
– не здаюся я.

– А кішці, а кішці хто дав?!.
– кричить подруга, підхопившись на ноги.
– Бог кішці дав кошенят!

Тут вже я змушена погодитись, що більше ніде було взяти кішці своїх дітей, тож Вікушка відчуває себе переможницею.

– Ну, добре. Відпочили - і досить. Ходімо подивимось, що робить Куська, - промовляю я.

І ми йдемо за хату, де знаходиться гараж.

Звідти долинає якесь мурмотіння, мовби хтось читає заклинання. Ми не знаємо, що й думати. Ступаючи тихо й дуже повільно, крадемося за гараж. Подруга перша зазирнула у шпаринку, завмерла, а потім повалилася на землю, давлячись беззвучним сміхом. Я нетерпляче її відштовхую і чимскоріш заглядаю всередину. Моїм очам відкривається небачена картина.

У купі попелу і коксу Куська "купала" Анфіску. Бідолашна кицька вже навіть не пручалася. Куська дбайливо возькала її в пилюці, терла щоки, смикала за вуса. Потім, видно, вирішила, що досить. Зробила кілька рухів, немов вона "викручує" тварину, а потім підкинула її над головою з диким вереском: "Богданчик!!!"

Тут ми вже не крилися - задихалися, хрипіли і корчились на землі від реготу.

Куська з гнівом зиркнула у наш бік і войовниче направилась до нас. Анфіска скористалася нагодою і чимдуж побігла у сад. Ми слідуємо за нею, оскільки рішучий запал мого "янголятка" охолонув, а на заміну прийшов несамовитий рев. Дуже ж бо вона була зла, що ми їй таку розвагу зіпсували. А ми тікали, куди очі бачили, бо із хати вже бігла мати з віником, а вона розбиратися не буде...

КОРОВА-БИК

Мені снилися солодкі сни, у них я їла черешні з сусідського дерева і ніхто мене звідти не зганяв. Як тут...

– Оксана! Ок-са-на!!!

Я підхоплююсь у ліжку, спросоння б'юся головою об нічник і, нарешті, протираю очі.

Біля ліжка стоїть Куська в трусах і майці, і, жуючи яблуко, прискіпливо розглядає мою щоку із вдавленою картинкою від подушки.

– Що тобі треба, заразо?!. Нащо ти мене будиш так рано?
– з ненавистю сичу я.

– Оксана, вже пів десятого. Треба йти до Гендріка за фарбами й альбомом, ти що, забула?
– сестра мовби й не чує мого грізного тону.

Ах, ну так, справді! Як я могла забути, що сьогодні ми маємо йти в гості до її УЯВНОГО брата!!!

Взагалі я сестру люблю, вона прикольна - хороша, мила, гарненька. Маму слухається. А от мене - ні в що не ставить. Тому й психую часто.

– Куська, йди сама до свого Гендріка! І Стьорін не забудь покликати!

У Куськи багато уявних сестер та братів (неначе мене однієї їй не вистачає). Стьорін (це сестра), Гендрік, Синко, Олег, Ірка, Тамара, Нінка, ой, та всіх і не перерахуєш. Навіть тьотя Галя і дядя Денис уявні є!

Тим не менш, я теж деколи люблю їй підіграти, це досить таки цікаво, особливо, коли Вікушка не в бабусі, а у себе вдома, в Миколаєві.

Так от. Полежала я, полежала, силкуючись знову заснути, але так і не змогла. Тому сповзла із ліжка й почала одягатись. Опісля почовпала на веранду снідати. Там мама смажить смачнющі млинці з повидлом.

– Ти вже встала?
– її ніжна посмішка осяяла лице.
– Давайте тоді снідати сідайте.

І вона насипає повну тарілку млинців. Ставить кринку свіжоздоєного коров'ячого молока. Ох, яка це смакота! Молоко ще тепле, з рожевою пінкою, млинчики парують під променями ранкового сонця.

Наскоро поївши, чмокаємо матір у щоку.

– Дякую, мамо!
– кричу я і біжу на крик Вікушки, яка чекає біля хвіртки.

– Дякую!
– шепелявить Куська і, перевалюючись, намагається мене догнати.

– На здоров'ячко. Далеко не ходіть!
– всміхається мама і йде мити посуд.

– А ми їли млинчики з повидлом і пили молоко!
– ще здалеку хвалиться сестра, підсмикуючи штанці.

– Пхе, а я їла борщ!
– зневажливо каже Вікушка.
– Моя бабуся наварила багато борщу. Якщо хочете, то й вам дасть.

– Ні, в нас важлива справа, - відмовляється Куська.
– Нам треба забрати фарби в Гендріка.

– Ааа...
– багатозначно киває подруга.

Вона вже в курсі Куськиних друзів і нічого не має проти.

– Тоді пішли.

І наша трійця рушає у низ вулиці, до лугу, де знаходиться смітник.

Я забула повідомити, що у Гендріка є "чудова" трьохкімнатна квартира з неймовірним ремонтом, тобто - на смітнику в бур'янах. Та чого не створить дитяча уява! У нього було все - і розкішні дивани, й плазмовий телевізор, і приставка Денді... Але найбільше нам подобалась його ванна кімната, де була купа шампунів, які можна було нюхати.

Насправді то були шампуні, які викинули люди, їх там було безліч, а ми їх нюхали. Такі собі дитячі розваги. Мама б посивіла, якби дізналась. Але хто ж їй скаже...

Отже, ми вже біля дому Гендріка.

– Гендрік, віддай альбом і фарби!
– кричить сестричка.

Потім робить порух рукою, наче щось забирає і мирно каже:

– Заходь у гості.

Й прощається із братом.

Але додому повертатися іще не хочеться, тому ми йдемо далі в бур'яни, до річки. Про щось балакаєм, сміємося, і я вилажу нарешті на луг. І замовкаю. За кілька кроків від мене стоїть величезна рогата корова і пильно дивиться лупатими очима. Потім робить гучне "Мууу!" і впевнено ступає уперед. Краєм ока я помічаю, що вона чомусь не прив'язана, а вільно гуляє на свободі. Хазяїна поруч не видно.