Шрифт:
Розділ дванадцятий
Про те, що жодна істота добровільно не згодиться стати поживою для іншої
Коли Ашот прокинувся й розплющив очі — це був уже п’ятий ранок — він побачив, що Асо ріже на шматки толах — одну із своїх коротеньких обмоток з грубої тканини.
«Що ти робиш?» поглядом запитав його Ашот.
Асо теж мовчки підняв праву руку, повертів нею трохи у себе над головою і посміхнувся.
— Праща? — догадався Ашот.
Асо кивнув.
Гагік прокинувся від їхніх розмов, протер. очі і, зігнувшись, вийшов з печери.
— Поздоровляю! — крикнув від з порога. — Знову на метр снігу накидало!..
Хлопці мимоволі здригнулись, а Шушик відчула на очах сльози. Вона давно вже не спала — хіба в цьому холоді можна засмути?
— Це добре, якраз такого снігу я й чекав, — підкреслено безтурботним голосом сказав Ашот… — Раніше сніг зверху підмерзав і куріпки тікали, а тепер не втечуть — проваляться…
— А як ми їх ловитимемо: за хвіст чи за голову? — запитав Гагік.
— І скільки кілограмів важитиме кожна? — вперше втрутився в розмову товаришів Асо і тут же засоромився й почервонів.
— Ого, Асо! Мишка невеличка, та зубки гострі! І ти з мене глузуєш? — здивувався Гагік. — Ану, дай гляну, що ти там зробив. Ну, порізав толах, а де ж ти візьмеш мотузки для своєї пращі?
— Мою панчоху можна розпустити, — витираючи сльози, сказала Шушик.
— Я не дозволю брати твою панчоху, хушке Шушик! — знову зашарівшись, сказав Асо. — Подивись-но, скільки в мене мотузків! — і він показав на свої личаки.
А личаки у хлопця були особливі. Вони відрізнялися від звичайних тим, що верх їх був густо прошитий товстими барвистими нитками. Асо розпустив частину цих ниток і скрутив з них міцні шнурки, які поприв’язував до шматків толахів.
— Умієш метати? — запитав він Ашота, але, ніби злякавшись, що запитання образливе, заспішив виправити свою помилку: — Ну звичайно ж, умієш!..
— А ти?
— Я? Сяк-так, — скромно відповів Асо і зашарівся: подумають, що вихваляється.
— Гаразд! А поки що давайте вмиємося снігом… Ой, скільки ж його нападало! Чудовий день для полювання! Сьогодні нам пощастить, — оголосив Ашот і раптом вигукнув: — Гей, погляньте, вільшанка!
Він вихопив у Асо пращу, зарядив її круглим каменем і побіг до кущів. Там неспокійно верещала і трусила хвостиком, метушливо перестрибуючи з гілки на гілку, невеличка пташка. Спинка і крила її були чорно-бурими, а дзьобик червоний.
— Вона наша, не втече, — сказав Ашот, намагаючись приховати свою невдачу… — Нічого… Тепер ходімо на куріпок. Шушик, дивись, щоб ке погасло вогнище, а ми скоро повернемось.
Хлопці взяли свою «зброю» і мовчки рушили до виходу, але на порозі печери зупинились. Куди йти? Кругом сніг… Ще й зараз іде — дрібний-дрібний. День був похмурий. Рідка запона туману закривала скелясті вершини гір, що оточували Барсову ущелину. Жодної куріпки ніде не було видно, ніде не було чути її пісні…
— Нічого нема, куди ти нас ведеш? — ступивши десяток кроків, незадоволено запитав Саркіс.
Справді, що приємного було в цій мандрівці по глибокому і холодному снігу! Ледве стримуючи своє роздратування, Ашот не стільки для Саркіса, скільки для Гагіка й Асо сказав:
— В таку погоду гірські куріпки ховаються в тріщини скель. Треба налякати їх. Коли вилетять і сядуть на м’який сніг, тоді й будуть нашими.
— Нашими? Ну, коли нашими — піди й принеси! — пробурмотів Саркіс і, звернувши з стежки, яку проклали в снігу товариші, пішов у кущі. Там можна було знайти щось їстівніше — шипшину, жостір…
— Не, підеш з нами? — суворо запитав Ашот, і темні очі його люто блиснули.
— Як ти розмовляєш зі мною? Що я, раб твій, чи що? Захочу — піду, не захочу — не піду.
— Гаразд, ти ще пожалкуєш… Хлопці, за мною!..
І Ашот, червоний від люті, кинувся, розгрібаючи сніг, до того схилу гори, де щоранку співали куріпки.
Кам’яні куріпки — птахи осілі, і якщо вони були десь кілька днів тому, то там їх і треба шукати… Так принаймні думав Ашот.
Гагік ішов мовчки, йому не хотілося жартувати.
«Безнадійна справа. І як назад повертатися?» — думав він.
Раптом над головами юних мисливців пролетіла зграйка горобців, яких переслідував сокіл. Пташки в паніці заховалися в кущі…