Про те, як іноді щастя всміхається людям, не гідним його

Цей випадок трапився на шостий день полону. Погода вже зранку, здавалось, обіцяла удачу. Небо було безхмарне, сніг на південних схилах Барсової ущелини танув так швидко, що його важкі брили з гуркотом скочувалися з гір, падали з скель, сипалися з дерев… Те, що сніг був глибокий, нічого не означало: випавши цього року значно раніше, ніж завжди, він міг швидко й розтанути. Адже сонце в листопаді на південних схилах Малого Кавказу буває таким же пекучим, як, наприклад, у серпні десь на Уралі.

Саркіс чогось раніше за інших вийшов з печери і зупинився біля входу з молотком первісної людини в руках. Здавалось, він чогось чекає. Може, на нього вплинув випадок з куріпкою, і хлопець вирішив разом з товаришами вийти на роботу?..

Сонце вже височенько підбилося, і сніг блищав так яскраво, що хлопці, вийшовши з печери, зажмурились. Ашот звернувся до товаришів з такими словами:

— Ось уже чотири дні ми не можемо знайти щось їстівне. Але не думайте, що Барсова ущелина порожня. Просто ми погано знаємо природу або, як каже мій батько, не вміємо читати її. Треба звертати увагу на всі явища природи, хоч є серед них, на перший погляд, і незначні, вивчати кожний слід!..

— Доповідь закінчена? — з посмішкою спитав Гагік.

— Яка там доповідь! — обурився Ашот.

— Пробач, не доповідь, а виступ. Тепер послухай мене. Мені здається, що ми повинні знайти вихід з цієї ущелини. А ти про їжу говориш…

Не турбуйся даремно. Мій батько казав, що єдиний шлях у цю ущелину — та стежка, якою ми прийшли. Подивіться: праворуч, ліворуч і ззаду — повсюди скелясті стіни. Залишається тільки те, що попереду.

— А та стежка ще під снігом? — спитала Шушик.

— Навряд чи до весни сніг там розтане… Дивись, зараз, напевно, одинадцята година, а сонце ще й не глянуло сюди…

— А куди тягнеться ця ущелина? Що там унизу? — втрутився Гагік. — Давай глянемо, чи немає там виходу?..

— Гаразд, ходімо! Пересвідчишся на власні очі.

Юні мандрівники спустилися вниз, до низького краю ущелини, який закінчувався кам’яним карнизом, схожим на гладенький дах. Заглянувши туди, хлопці з жахом відступили — там було глибоченне провалля. В дно його вузькою смужкою вклинювалась частина Араратської долини. Було видно, що всі дощові й весняні води, які збиралися в Барсовій ущелині, мчали по цій скелі, тисячоліттями шліфували її вершину й груди.

— Ну як, зможеш тут спуститися? — іронічно запитав Ашот. — Підійди ближче, подивись!.. Ну, чого ж ти?.. — Ашот не кінчив, хоч йому дуже хотілося провчити Гагіка за його часом гострі слова.

— Я? Подумаєш! А що ж тут такого? Знайшов кого лякати! Давай вірьовку — зараз же спущуся. — Вміло приховавши переляк, Гагік зараз же відступив і вдав, ніби шукає камінь, щоб кинути в провалля.

Камінь загуркотів, стукаючись об стрімкі виступи скелі, і через якийсь час знову настала тиша.

Хлопці мовчки обдивлялися скелі, шукаючи очима вихід з ущелини. Тепер було ясно, що єдиний вихід з неї — та стежка, якою вони прийшли сюди. Вона тоді тут звивалася, петляючи по скелях, які стіною спускалися з сходу вниз над проваллям. Але зараз ця стежка була покрита глибоким снігом, вона стала непрохідною.

Потім оглянули пасмо гір, по якому прийшли в ущелину. Сніг там і не думав розтавати. Каміння поховалося під сніговим покривалом: не видно було ні виступів, ні тріщин, ні западин….

… Слова Гагіка про вірьовку зацікавили Ашота. «З чого б нам її скрутити?» — прошепотів він сам до себе і вголос сказав:

— Ну, про вірьовку потім. А поки що ходімо шукати їжу…

— А куріпки вже не захочуть тут ховатися? — ледве помітно всміхнувся Гагік.

Ашот нічого не сказав, тільки скоса глянув на нього. Видно, хлопець переживає, що прогавили вчора дичину…

Пішли в напрямку до підніжжя скель, які розкинулись праворуч. Там росли дерева, вкриті снігом, — великі, маленькі, криві, вузлуваті. Лише горобина підняла високо в небо свої розлогі віти, усіяні червоними ягодами.

Знесилений за ці дні, Асо ледве виліз на дерево і почав кидати вниз зів’ялі, висохлі ягоди. Жодної з них він не поклав собі в рот…

— Як вирішимо? Кожний буде їсти те, що зірве, чи зберемо, а потім розділимо? — запитав Гагік, хоч з його вигляду було видно, що сам він готовий пожерти все зібране за одну мить.

— По-моєму, треба взяти приклад з Асо, — почала Шушик. — Він же не їсть!..

Та хіба Гагік мав стільки терпіння, як пастух? Збираючи ягоди, він раз у раз кидав їх не в шапку, а в рот…

— А що тут робить цей гриб? — раптом вигукнув Асо, кинувши вниз старого засушеного гриба, що був настромлений на сучок голої гілляки.

Під деревом гасав Бойнах. Він нюхав ягоди горобини, схопив гриба, але така їжа не спокушала його. Присівши на задні лапи, собака задер голову, висолопив язика і почав ображено скавчати. Очевидно, це означало: «Знайдете ви, нарешті, і для мене придатний шматочок?»