Шрифт:
Знову закипіла робота. А де праця, там і надія — надія на визволення, яке примхлива природа так безжалісно відтягала від наших героїв. Але тепер мандрівники сподівалися, що днів через два, нарешті, виберуться з Барсової ущелини. Адже, здавалось, нічого іншого не було в них на перешкоді…
Удень хлопці завзято розбивали лід, а ввечері збиралися біля вогнища в печері, читали підручники, обмірковували дальші свої плани. В такі хвилини найчастіше під склепінням печери лунала щира пісня Асо:
— Ло, ло, ло, ло, беріване, Я дивлюсь в твої очі ясні Ясно-сині, як води стрімкі Алагеза…Одного вечора Асо приготував друзям подарунок. Він написав вугіллям на корі дерева останню вивчену ним літеру вірменського алфавіту і на радощах заспівав власну пісню, присвячену своїй учительці:
— Ло, ло, ло… Як чарує весняний дзвін Потічка, що біжить з гори, Та не може зрівнятися він З ніжним співом моєї сестри. Як чарує квітками весна, У полях, де проходив я, Та від них чарівніша вона — Шушик-джан, сестричка моя…— Тільки я не чув ніжного співу твоєї сестриці, — не втримався Гагік.
Але тепер пастух уже не соромився ні оплесків, ні вигуків. Він так зріднився з товаришами, з Шушик, що почував себе вільно й легко в їхньому товаристві.
Розділ дев'ятнадцятий
Про те, якою близькою і якою далекою була воля…
Опівдні погода різко змінилася. З заходу набігли, закривши небо, чорні хмари. Зірвався вітер. Стало темно.
Спітнілих, стомлених хлопців вітер мало не скидав з вузької стежки.
— Як ти вважаєш, Асо, чи не нанесе цей вітер снігу? — тривожно запитав Ашот.
— Так, вночі випаде сніг, — винувато сказав Асо.
У Ашота опустилися руки. Невже стежка, яку вони з такими труднощами розчистили, знову буде заметена?..
Підійшов Гагік. Він ходив до Саркіса допомагати йому перенести в печеру зібраний виноград.
— Ну, чого ви насупились? — запитав він.
— Сніг буде, — похмуро відповів Ашот. — Давайте-но, поки не стемніло, пройдемо ще кілька кроків. Ти заміряв, Гагік, скільки ми розчистили зранку?
— Чотирнадцять метрів шість сантиметрів і два міліметри…
Хлопці знову взялися до роботи.
— Хто знає, може, на наше щастя, Асо помилиться, — підбадьорював товаришів Ашот.
Пастух промовчав, йому не хотілося ще раз бути вісником біди. Але, як справжній син природи, він відчував, що скоро почнеться хуртовина.
І справді, дика гірська природа не дала хлопцям пройти й кількох кроків. Враз налетів вітер, і сніг сухими колючими голками вдарив в обличчя.
— У мене більш немає сил терпіти! Я будь-що повинен вийти звідси й привести допомогу з села, — заявив Ашот і, схопивши палицю, рішуче попрямував уперед. Він був так роздратований всіма невдачами, так повстав проти злих сил стихії, що, здавалось, ніщо вже не могло спинити його чи змінити це безглузде рішення.
— Стривай, не роби дурниць! — Гагік за полу притримав товариша.
— Ти ж знаєш, що, коли я не піду, ми на всю зиму залишимось тут! Починається справжня зима, цей сніг уже не розтане… Ні, я йду. А ви повертайтесь у печеру і ждіть. Через три-чотири години прийде допомога…
Впертість Ашота товариші добре знали. Якщо вже він (вирішив, то доб’ється свого, навіть коли б йому загрожувала смерть! Що ж, хай іде. Хто знає, може, він і пройде…
Диявольська стежка мала вигляд карниза, але сніг покрив її так, що зрівняв з поверхнею похилої скелі. Поки не вдарив мороз, цією похилою поверхнею можна було ще якось просуватися. Ноги Ашота хоч і провалювалися в сніг, та все ж відчували тверду опору. Але під снігом могли бути й тріщини. Крім того, стежка могла де-небудь і зовсім обриватися… Проте Ашот сміливо йшов уперед, промацуючи дорогу палицею і не відводячи погляду від скелі, що стрімко піднімалася вгору ліворуч від нього. Праворуч була прірва…
Прикипівши до своїх місць і затамувавши подих, Асо й Гагік стежили за кожним кроком Ашота. Недалеко він одійшов, коли трапилось те, чого так боялися. Палиця, здалося Ашотоіві, у щось вперлася, та коли він став на це місце, нога провалилась. Під снігом була порожнеча; видно, карниз тут обривався.
Хлопець не втримався і впав обличчям у сніг. Першою скотилася вниз палиця, а слідом за нею посунувся по краю скелі й Ашот. Він повис, ухопившись за якийсь виступ, і, здавалось, от-от зірветься в прірву.
— Тримайся, тримайся! — перелякано крикнув Гагік і побіг уперед. Ашот і сам розумів, що може статись, якщо він випустить камінь, за який тримався. «Коли б тільки камінь не відірвався», — холонучи думав хлопець.
Асо побачив, як у Гагіка тремтять ноги і цокотять від хвилювання зуби, і зрозумів, що в такому стані той може все зіпсувати. І звідки тільки з’явилися в пастуха тоді спокій і витримка?..
— Пусти, я піду вперед! — сказав Асо і обережно, наче дика коза, оббіг Гагіка, нахилився й схопив Ашота за плече.