Видра одчайдушно билася, намагаючись вирватися з невода. Лапи в неї були короткі, широкі, схожі на плавці. Вона повзла, притискуючись черевцем до піску. Сіра мокра спина звіра виблискувала на сонці, і видра здавалась голою. І коли вона перевернулась на спину і на сонці блиснуло її світле черевце, хлопчикам здалося, що такого жовто-сріблястого хутра нема в жодної тварини в світі. Дід витрусив рибу з невода на траву. Незважаючи на те, що частина риби втекла через дірки назад у річку, форелі витрусили цілу гору.

Закінчивши з рибою, старий оббілував видру і лише тоді заходився лагодити невід.

Робота кипіла в його руках. Він поспішав, щоб перепинити шлях рибі, яка тепер вільно пливла річкою.

Хлопчики з захопленням дивилися на «велике переселення» риби. Сонце, мов величезний прожектор, просвічувало річку так, що на дні її видно було золотистий пісок, а в прозорій глибині сріблясту форель.

Куди пливе риба? Чому вона залишає Севан і наражає своє життя на небезпеку в мілководних місцях? Скільки зустріне вона на своєму шляху ворогів: і рибалку з його сітками, і видру, і баклана, і чаплю…

Над Севаном часто віють холодні вітри. Хвилі з шаленою силою б’ються об берег, розмиваючи пісок і змиваючи каміння. Де ж тут рибі метати ікру? Хіба може вона довіряти долю свого потомства цій страшній силі? І вона поспішає із Севану в Гіллі, а там пливе вище. Весь час вгору і вгору, до холодних джерел.

Це «переселення риби» з озера Севану в гірські річки відбувається кожного року.

В цей час і дозволяють ловити форель на Севані рибному тресту. Як же розмножується риба? Адже ж вона іде метати ікру! Проте гляньте туди, де сидять наші хлопчики; недалеко від того місця видно червоний дах нового будинку. Це рибоводна станція. їй здасть дід увесь свій улов. Тут із ікри пійманої форелі виводять десятки мільйонів мальків і випускають їх в озеро. Чи ж повернеться їх стільки з гір?… Ніколи. Тому, перегороджуючи річки, і ловлять тут рибу під час її нерестового ходу, рятуючи від загибелі цінну ікру і сприяючи розмноженню потомства.

Стежачи за фореллю, хлопчаки пішли зеленим лугом, що відділяв Севан від його молодшого друга – озера Гіллі.

Коли ясного сонячного ранку подивишся на луг, здається, що він схожий на кокетливу красуню, яка одягла поверх зеленого оксамитного плаття чудовий срібний пояс. Цей пояс – річка, що перетинає луг.

– Армен, це, мабуть, найкоротша річка в світі. Я підрахував – завдовжки вона всього сто двадцять метрів, – сказав Камо товаришеві.

ТАЄМНИЧЕ РЕВІННЯ

– Коли ж ми поїдемо, Армене? – звернувся Камо до товариша. – Карта озера з тобою, а то заблудимо…

– Добре було б, якби дід Асатур погодив ся поїхати з нами, – сказав Армен.

– Дідусь не поїде. Ти ж знаєш, які казки розповідають старі люди про таємниче ревіння на Гіллі.

– Не треба тоді й говорити дідусеві, чого ми їдемо. Скажемо, що на полювання зібрались! А йому нагадай тільки про полювання – і про вішапа[1] забуде. Я вдачу дідусеву добре знаю.

Грикор зігнав телят, повернувся і підсів до діда Асатура. Підійшли до них і Камо з Арменом.

Десь в очеретах крякали качки, хвилі Севану набігали на берег з дивними звуками – цоп-члуп, цоп-члуп…

І серед тисячі звуків озера Гіллі раптом почулося страшне ревіння: «Болт… бо-олт… болт!»

Хлопці принишкли.

– Дідусю, а ти віриш, – почав Камо, підморгуючи товаришам, – що це вішап сердиться?.

– Так люди кажуть… Коли нашій тітці Тарлан вірити, то це дев[2]… А покійний мій кум Мукел запевняв мене, що це білий водяний буйвол… Батько мій розповідав…

Побачивши, як у хлопців тремтять плечі від ледь стримуваного сміху, старий Асатур розсердився:

– Знову смієтеся з мене?… Шибеники!… – Старий похитав головою і пробурмотів: – Ех, що мені робити з цими поганцями.

– А ти чого регочеш? – накинувся він на Грикора. – Якщо твої телята забредуть у посіви, намну тобі вуха, хлопче, не подивлюся, що ти школяр, – бурчав він досить добродушно.

– Дідусю, я вирішив вчитися в зооветеринарному інституті. Закінчу навчання і вирощуватиму в нашому колгоспі чудових телят.

– Непогано зробиш, – сказав дід, пихкаючи люлькою. – Але можна і в природи багато чому навчитися. – І після хвилинної мовчанки звернувся до свого внука:

– Скільки років ти вчишся, Камо?

– Вісім…

– А я шістдесят років читаю книгу природи і кінця-краю їй не бачу. Отак, любий, кожен повинен вивчати природу, із шкільних книг всього не взнаєш.

– Дідусю, все, про що ти читав у книзі природи, написано і в наших шкільних підручниках, – підморгнувши товаришам, сказав Армен.