– Там, у очереті, – махнула рукою Асмік.

Хлопці швидко відшукали в очереті кошик з різнокольоровими строкатими яєчками.

– Ого! Оце яєчко! – вигукнув Грикор, пробуючи на зуби велике гусяче яйце.

– Дідусю, поглянь, скільки яєчок зібрала Асмік! – радів Камо.

Асмік щасливо усміхалась, Чамбар весело виляв хвостом і з цікавістю заглядав у кошик.

Дід Асатур уважно перебирав у кошику яєчка.

– Оце яєчка чайки, з них вилупляться гарні білі пташенята. Але чайки їдять рибу. Одна така птиця з’їдає за рік пуди рибних мальків. Багато риби гине від чайок у Севані!

– А це чиє, дідусю?

– З цих вилупляться сірі чаплі. Ці яєчка покладіть назад у гнізда – не треба було чіпати їх. Інша справа яйця бакланів, ці треба відібрати і передати рибному тресту, так само як і яйця чайок. За них вам дадуть нагороду.

– Ну, а це що за яєчко? Наче на ньому кров засохла, а на крові дрібні темні цяточки? – здивовано запитав Грикор, показуючи на приплюснуте довге червоно-брунатне яєчко.

– Це яйце гагари. М’ясо її пахне рибою. Відберіть і ці.

Коли всі яєчка, які назвав дід, відібрали, в кошику залишилось найбільше сірувато-білих яєчок найсмачнішої качки-крижня. Були тут яйця сірих і мармурових качок, шилохвосток, чирок.

Дід Асатур знав не тільки те, які яєчка у якого птаха, а й ще багато чого, про що хвастовито вів далі:

– А чому майже всі ці яйця жовтувато-зелені, як очерет, а курячі яєчка завжди білі, га?

Асмік крадькома глянула на Армена і непевно відповіла:

– Бо свійським птахам не треба ховати свої яєчка, а яєчка диких птахів повинні бути такого кольору, як листя навкруги або земля, щоб вороги не помітили.

– А це, мабуть, яйця червоної качки такі великі, – намагаючись показати свої знання перед дівчинкою, сказав Грикор, але відразу ж пошкодував, що вихопився.

– Коли б хтось міський сказав таке, не було б соромно, а ти ж стільки часу серед природи буваєш і не знаєш, що червона качка не гніздиться в болотах, – докорив йому дід Асатур.

– А де ж?

– Он там, на скелях Далі-Дагу.

– На скелях?… Качка – на скелях?! Далеко від води? – здивувався Армен.

Не менше були здивовані й інші діти.

– А чому ж не біля води? Біля води зручніше, вилупляться качата – і просто у воду… І корму в болотах більше, – сказав Камо.

– Не знаю я!… Ми люди не вчені, книг не читаємо, звідки нам знати таке, – набивав собі ціну дід. – Хай ваші вчені скажуть.

– Учені говорять, що червона качка інколи мостить гнізда серед каміння, та ось тільки не пам’ятаю чому… А ти не знаєш, дідусю? – підморгнувши друзям, запитав Камо.

– Звідки їм знати, вченим? – зрадів дід можливості викласти свої погляди (він не помічав, що, слухаючи його з цікавістю, діти все ж таки багато чому в його розповідях не вірять). – Це ж не жарти – шістдесят років ходжу горами й долинами… Вчені про таке мусять питати у нас, мисливців. Ви всі бачили-цю качку, вона червоно-жовта і дуже ляклива.

– Так, – відповів Камо, – червоні качки завжди тримаються далеко від берега.

– А лякливі вони тому, що свого кольору бояться: куди не поткнеться – її враз помітять: лисиця, видра або дика кішка. Тепер ви мені скажіть таке, чи може червона качка висидіти на яєчках в очереті чотири тижні?

– Ні, вороги відразу помітять її! – поспішила відповісти Асмік.

– Отже, коли б червоні качки не неслися в скелях, їх давно б уже не було. Якщо ви хочете на своїй фермі мати червоних качок, доведеться зійти на скелі Далі-Дагу.

– Ну, то влаштуємо ферму чи ні? – нетерпляче запитав Камо.

– Всі яєчка, які я зібрала, віддаю вам, – соромливо промовила Асмік.

– Спасибі, але цього мало. Ми повинні відкрити справжню ферму, на кілька сот птахів.

– Та це буде курям на сміх. Хто це бачив ферму диких птахів? – втрутився Грикор.

– Не бачили – побачать! – рішуче відповів Камо. – Ми усіх і здивуємо нашими птахами. Дідусю…

Камо не договорив. В цю мить з озера долинуло страшне ревіння: «Болт… бо-олт… болт!…»

Дітей наче хто холодною водою облив.

– Ну, то ми так і не дізнаємось, що це за ревіння? – з досадою пробурмотів Камо і звернувся до товаришів:

– Друзі, ми повинні розкрити цю таємницю. Пливімо прямо туди, де реве цей чорт!… Їдьмо.

Старому Асатуру до душі була хоробрість онука. «У його жилах тече кров мисливця Асатура!» – думав він, дивлячись на Камо. Але забобони, успадковані від предків, заводили його в безвихідь перед незрозумілими явищами природи.

– Відмовтесь од цього задуму, це сатанинське озеро, – намагався переконати дітей старий мисливець.