— Рівно три години, — дивиться на годинник Сергій Олексієнко.

Розмовляючи, Іван Васильович обходить табір, придивляється до кожної дрібниці, начеб він вперше прибув сюди.

В затінку блищать цятки цигарок, низом стелиться гомін.

— Петре, тобі не холодно?

— Мені на нашій землі ніколи не холодно.

— Він мінеральним добривом підвищує під собою температуру грунту, — безапеляційно пояснює переливчастий тенорок.

— Обізвалася хата-лабораторія.

— О Петре, Петре, — з перебільшеним трагічним докором дзвенить тенорок, декламуючи відомі слова Наталки Полтавки, і сміх розбризкується аж до вартового.

— Спіть мені тамечки! — м'яко звучить подільська говірка.

— Аби не тутечки, — невинно кидає тенорок. — Зараз буду спав.

На крихітній галявинці в рамці тіней колишеться озеречко місячного сяйва. Тут командири і Кошовий схиляються над каргою-п'ятиверсткою, розбираючи докладну записку Сніженка про розгорнення диверсійної роботи на залізниці. Вгорі, задихаючись, пропливають на схід бомбардувальники.

— Понесло заразу! — обізвався сердитий голос із глибини табору.

— Високо літає.

— Та низько буде сідати.

— Це вірно, братці.

— Може б ви вже спали були?

— А ми ще до дівчат не ходили! — І знову сміх.

Потім якась хвилина абсолютної тиші. І враз:

Переливчастий тенорок, неголосно, тріпочучи, зразу ж бере за душу. Кілька голосів, оберігаючи, наздоганяють його і разом, до ладу, підіймаються над переснованим промінням лісом.

— Молодість! — Іван Васильович потеплілим поглядом дивиться на Сніженка і Недремного. Високе чоло Сніженка нахмурене, оповите невідкладними турботами. На блідому сухорлявому обличчі робітника різкою тінню чорніє шрам — слід громадянської війни, на темних устах — батьківська усмішка.

«Свою молодість згадав», — одгадує Іван Васильович. Він дуже зрадів, коли обком КП(б)У порекомендував командиром загону Олексу Недремного, який до двадцятого року воював на Поділлі, а в тридцятих роках працював двадцятип'ятитисячником і чи не найкраще знав усі дороги і стежки їхнього району.

— Взривчатки, взривчатки обмаль, Іване Васильовичу, — Сніженко освітлює електричним ліхтариком на карті вузлик доріг.

— Щоденне зустрічаннячко і прощаннячко.

— Мусить бути щоденним, — ще більше хмурніє Сніженко. — Гарбуза під цей вузлик не підкладеш.

— Завтра, вірніше — сьогодні, трохи поправимо наші діла.

— Як, Іване Васильовичу? — надія, радість і недовіра переплітаються в голосі Сніженка.

— Учора був у штабі стрілкової дивізії. Начальник політвідділу взявся нам допомогти.

— Малигін?

— Малигін.

— Тоді буде діло, — веселіє Сніженко. — Як би це ще до артилерійської бригади добратися? Ех, якби це мене хоч на один день начальником артпостачання назначили.

— Тоді артилеристи навіть без НЗ залишилися б, — кидає Недремний.

— Вікторе Івановичу, коли до тебе звернеться Дмитро Горицвіт, приймай його до загону.

— З радістю. Завзятий чолов'яга. Снайпер і шаблею напрочуд діє. Як здоров'я?

— Іще тижнів два поваляється в постелі.

Здалеку заклепали підкови, прокинулася луна, все голосніше випробовуючи свій непритомлений голос. Потім чийсь окрик зупиняє гомін коня і луни.

— Іване Васильовичу, вас розшукують. Посильний! — обізвався з-за дерев голос вартового.

— Корнієнко?

— Корнієнко.

— Пропускай! — наказав Недремний.

Наступаючи на тінь, з'явився посильний.

— Іване Васильовичу, увесь дитбудинок до останньої людини посаджено в ешелон. — В одинадцять п'ятнадцять ешелон відправився згідно з маршрутом.

— От і гаразд. Бомбардування станції було?

— Було. Розкришили ліве крило вокзалу. Ще вам є телеграма від замісника директора МТС, — подав учетверо складений папірець.

Кошовий голосно прочитав: «Успішно рухаємося власним ходом тчк запропонований маршрут оправдав сподівання привіт Кабиш».

— Що в райкомі?

— Працюють, Іване Васильовичу.

— До мене є люди?

— Є. З самих найдальших сіл поприходили. Мороз та Кириченко. Мороз таку бучу вчинив, аж слухати паскудно: чом йому не дають худобу для виїзду. Хоче з собою забрати усе господарство, усі бебехи й пашню. Раніше наче нічого чоловік був, а тепер проявив себе всяким таким елементом.