— Він дуже любить вас, — запевняв суддя Палок, який тільки що дістав орден, — моя дружина чула, як він скаржився на те, що про вас забули.

Коли абат Сюрен був присутній тут, він теж приєднувався до цього хору; але, хоч, за висловом єпархіальних священиків, «митра була у нього в кишені», його дуже непокоїв успіх абата Фожа. Він дивився на нього привітно, ображений його суворістю, згадуючи пророкування монсеньйора і шукаючи тієї тріщини, від якої розсиплеться на порох цей колос.

Зрештою, всі ці люди були вже задоволені, за винятком пана Бурде і пана Пекера де Соле, які ще сподівалися милостей від уряду. Ці двоє були найпалкішими прихильниками абата Фожа. Інші, правду кажучи, охоче збунтувалися б, якби у них вистачило на це сміливості; втомлені вимогою володаря безнастанно дякувати йому, вони палко бажали, щоб чиясь мужня рука визволила їх.

Тим-то вони обмінялися дивними поглядами, зразу ж відвівши очі, коли пані Палок спитала з удаваною байдужістю:

— А куди подівся абат Феніль? Я давненько нічого про нього не чула.

Глибока мовчанка запала після цього запитання. Тільки пан де Кондамен був здатний ступити на цей хиткий грунт. Всі подивились на нього.

— Але ж, — відповів він спокійно, — здається, він замурувався у своєму маєтку в Тюлеті.

А пані де Кондамен додала, іронічно посміхаючись:

— Можна спати спокійно; він своє відспівав і вже ніколи не втрутиться в справи Плассана.

Єдиною перешкодою лишалася Марта. Абат Фожа почував, що вона з кожним днем дедалі більше вислизає з-під його впливу; він напружував свою волю, кликав на допомогу свої сили священика й людини, щоб приборкати її, але не міг пригасити того полум’я, яке сам у ній розпалив. Вона йшла до логічного кінця всякої пристрасті, з кожною годиною все палкіше прагнула втихомирення, екстазу, цілковитого самозабуття божественного щастя. Вона смертельно страждала, почуваючи себе ув’язненою в своїй земній оболонці, що не давала їй піднестися до тієї грані світла, яке вона бачила все далі і все вище. Тепер Марта тремтіла від холоду у церкві св. Сатюрнена, в цьому похмурому присмерку, де відчувала колись наближення жагучої радості; звуки органа лунали над її схиленою головою, не збуджуючи жагучого трепету; білий димок ладану вже не кидав її в містичне марення, каплиці з яскравими вогнями, священні дароносиці, що сяяли, як світила на небі, золоті й срібні ризи тьмяніли і розпливалися в її затуманених сльозами очах. Тоді, наче грішниця, спалювана нещадним вогнем, вона в розпачі здіймала руки, вимагаючи коханця, що відмовлявся від неї, і то белькотіла, то голосно вигукувала:

— Боже мій, боже! Нащо ти покинув мене?

Присоромлена і ніби ображена холодним мовчанням стін, Марта виходила з церкви розгнівана, як жінка, якою погребували. Вона мріяла про муки, щоб пролити свою кров, вона знемагала у своїй неспроможності йти кудись далі, крім молитви, неспроможності одним поривом кинутися в обійми бога. Повернувшись додому, вона покладала надію тільки на абата Фожа. Він один міг віддати її богові, він трохи відкрив їй радощі віри, тепер він мусить остаточно розірвати завісу. Вона уявляла собі релігійні обряди, які мали дати цілковите задоволення її єству. Але священик сердився, забувався навіть до того, що поводився з нею брутально, відмовлявся її слухати, поки вона не стоятиме перед ним на колінах, покірна й нерухома, як труп. Вона слухала його, стоячи, все тіло її обурювалося й не хотіло зігнутися перед цією людиною, яку вона проклинала за свої несправджені сподівання і обвинувачувала в мерзенній зраді, від якої так тяжко страждала.

Старій пані Ругон часто доводилося втручатись у стосунки між абатом і її дочкою, як колись вона втручалася у взаємини дочки і Муре. Коли Марта розповіла їй про своє горе, вона заговорила з священиком, як теща, що бажає щастя своїм дітям і прагне налагодити їхнє мирне сімейне життя.

— Послухайте, — сказала вона всміхаючись, — невже ви не можете жити в злагоді? Марта раз у раз скаржиться, а ви, здається мені, завжди на неї сердитесь… Я добре знаю, що жінки вимогливі, але визнайте, що у вас не досить поблажливості… Я справді дуже зажурена тим, що діється, а так легко було б порозумітися! Я прошу вас, любий абате, будьте лагідніший.

Вона по-дружньому докоряла йому також і за неохайний вигляд. Чуттям спритної жінки вона вгадувала, що він зловживає своєю перемогою. Потім вона виправдувала свою дочку: сердешна жінка стільки перетерпіла, її хвороблива чутливість вимагає дуже обережного поводження; до того ж у неї чудова вдача, вона натура любляча, умілий чоловік міг би з неї зробити, що схоче. Але одного разу, коли вона отак повчала абата, як він повинен поводитися з Мартою, щоб вона виконувала всі його бажання, йому нарешті увірвався терпець, і він грубо крикнув, роздратований цими нескінченними порадами:

— Е, ні! Ваша дочка божевільна, вона обридла мені, я не хочу більше панькатися з нею… Я б дорого заплатив тому, хто звільнив би мене від неї.

Пані Ругон пильно подивилась на нього, міцно стуливши губи.

— Послухайте, мій любий, — помовчавши хвилину, відповіла вона, — вам бракує такту, це погубить вас. Коли вам охота пропасти, — будь ласка. Одне слово, я умиваю руки. Я допомагала вам не заради ваших прекрасних очей, а щоб зробити приємність нашим паризьким друзям. Мені написали, щоб я була вашим керманичем, і я була ним. Тільки — затямте це добре: я не дозволю, щоб ви розігрували господаря у мене в домі. Хай якийсь там Пекер чи йолоп Растуаль тремтять перед вашою сутаною, це їхнє діло. Але ми не боїмось, ми бажаємо лишитися господарями становища. Мій чоловік завоював Плассан раніше за вас, і Плассан буде нашим, попереджаю вас.

З цього дня між Ругонами і абатом Фожа встановились дуже холодні відносини. Коли Марта знову прийшла скаржитись, мати одверто сказала їй:

— Твій абат глузує з тебе. Ніколи ця людина не дасть тобі ніякого задоволення. Бувши тобою, я без всяких церемоній кинула б йому в вічі всю правду. Насамперед він з деякого часу став страшенно брудний, я не розумію, як ти можеш їсти з ним за одним столом.

Річ у тому, що пані Ругон підказала своєму чоловікові хитрий план дій. Треба усунути абата, щоб скористатися з його успіху. Тепер, коли місто проголосувало, як належало, Ругон, що не наважувався раніше виступати відкрито, зміг би й сам втримати його на правильному шляху. Зелений салон тоді зробився б ще могутнішим. Відтоді Фелісіте почала вичікувати з тою терплячою хитрістю, якій вона завдячувала своє багатство.