Вона хвилювалася дедалі більше. Священик спробував заспокоїти її тим способом, який раніше часто йому вдавався.

— Послухайте, будьте розсудливі, заспокойтеся, люба пані, — сказав він, намагаючись взяти її руки і стиснути їх у своїх.

— Не займайте мене! — крикнула вона, відступаючи. — Я не хочу… Коли ви тримаєте мої руки, я роблюся кволою, як дитина. Тепло ваших рук робить мене безвільною. І тоді завтра почнеться те саме; я не можу більше так жити, а ви заспокоюєте мене на одну лише годину.

Вона спохмурніла й прошепотіла:

— Ні, тепер я засуджена. Ніколи більше я не любитиму своєї домівки. Якби діти повернулися, вони б спитали, де батько… Ах, оце мене й мучить… Мені буде даровано прощення тільки тоді, коли я розкажу про свій злочин священикові.

Вона впала навколішки.

— Я винна. Тому господь відвернув від мене своє лице.

Абат Фожа хотів підняти її з колін.

— Замовчіть, — сказав він владно. — Я не можу тут слухати ваше признання. Приходьте завтра в церкву святого Сатюрнена.

— Отче мій, — провадила вона благально, — будьте милосердні. Завтра в мене не буде більше сили.

— Я забороняю вам говорити! — крикнув він ще голосніше. — Я не хочу нічого знати, я одвернуся і затулю вуха.

Він відступав, простягаючи руки, наче хотів спинити признання, готове от-от зірватися з уст Марти. Якусь мить вони мовчки дивилися одне на одного з глухим гнівом співучасників.

— Тут вас слухатиме не священик, — додав він приглушеним голосом. — Тут перед вами стоїть людина, яка вас судитиме і засудить.

— Людина! — повторила вона, як божевільна- Ну що ж, тим краще. Я волію людину.

Вона підвелася і казала далі, мов у гарячці:

— Я не сповідаюся, я просто розказую вам про мій злочин. Одпустивши дітей, я дала піти й їхньому батькові. Ніколи він мене не бив, нещасний! Це я була божевільна. Я почувала вогонь у всьому тілі, я дряпала себе, мені потрібна була холодна підлога, щоб я могла заспокоїтись. Потім мене брав такий сором після припадку, що я гола перед усіма, я не сміла говорити. Якби ви знали, які страшні кошмари кидали мене на землю! Ціле пекло кипіло в моїй голові. А його, бідолашного, мені було шкода, як він клацав зубами. Він боявся мене. Коли ви всі виходили, він не наважувався підійти до мене і проводив цілу ніч на стільці.

Абат Фожа хотів перебити її.

— Ви вбиваєте себе, — сказав він. — Не ворушіть цих спогадів. Господь зглянеться на ваші страждання.

— Це я вирядила його в Тюлет, — провадила вона далі, спинивши його енергійним рухом. — Ви всі, всі казали мені, що він божевільний… Ах, яке нестерпне життя! Я завжди боялася збожеволіти. Коли я була молодою, мені часом здавалось, що мені розколюють череп і що голова моя порожніє. На чолі у мене наче лежала грудка льоду. Так ог, це почуття смертельного холоду тепер повернулося до мене; завжди, завжди у мене був страх перед божевіллям… А забрали його. І я дозволила зробити це. Я нічого не розуміла. Але відтоді я не можу заплющити очей, щоб не побачити його. Від цього я буваю така дивна, це приковує мене на цілі години десь на одному місці, і я сиджу з роз плющеними очима… Я знаю той будинок, він стоїть у мене перед очима, дядько Маккар показав його мені. Він сірий, як тюрма, з чорними вікнами.

Вона задихалась; піднесла носову хусточку до уст і, коли відняла її, на ній було кілька краплин крові. Священик, міцно схрестивши руки, чекав, поки скінчиться припадок.

— Ви це все знаєте, правда? — затинаючись, скінчила вона. — Я підла, я грішила заради вас… Але дайте мені життя, дайте мені радість, і я без докорів сумління порину в це надлюдське щастя, яке ви мені обіцяли.

— Ви брешете, — тихо сказав священик, — я нічого не знаю, я не знав, що ви вчинили цей злочин.

Тепер вона відступила, склала руки, заїкаючись, втупивши в нього переляканий погляд. Потім, втрачаючи самовладання, охоплена гнівом, заговорила зовсім просто:

— Слухайте, Овідію, я кохаю вас, і ви це знаєте, правда? Я покохала вас з того дня, як ви ввійшли сюди… Я не казала вам цього. Я бачила, що це вам неприємно. Але я почувала, що ви вгадали таємницю мого серця. Я була задоволена, я мріяла, що колись ми будемо щасливі, з’єднані божественною любов’ю. Заради вас я зруйнувала свою домівку. Я плазувала перед вами навколішках, я зробилася вашою служницею… Проте не можете ж ви бути жорстоким до кінця! Ви погодилися на все це, ви дозволили мені належати вам одному, усунути всі перешкоди, що нас розділяли. Згадайте це все, благаю вас. Не може бути, щоб тепер мене, хвору, покинуту всіма, з розбитим серцем і порожньою головою, ви відштовхнули… Ми нічого не говорили одне одному вголос, це правда. Але говорило моє кохання, а ваше мовчання було відповіддю. Не до священика я зараз звертаюся, а до людини. Ви сказали, що тут є тільки людина. Людина мене почує… Я кохаю вас, Овідію, кохаю і вмираю від цього.

Вона заридала. Абат Фожа випростався на весь свій зріст, підійшов до неї і вилив на неї всю свою зневагу до жінки.

— О мерзенна плоть! — сказав він. — Я сподівався, що ви будете розсудливі і ніколи не дійдете до такого сорому, щоб висловлювати вголос такі огидні речі… Так, це вічна боротьба зла проти людей сильної волі. Ви, жінки, спокуса пекла, малодушність і останнє падіння. У священика немає лютішого ворога, ніж ви, вас слід було б вигнати з церкви, як нечисті й прокляті створіння!