Тут раптом втрутилась Августа:

— Одне я можу тобі сказати, Ернсте: Софі Мангольд я розтлумачила, що. ти за один. Навіщо ти дуриш її, ніби заручився з Маріхен з Боценбаха? Ти ж позаминулої неділі посватався до Еллі.

— Це сватання не має нічого спільного з моїми почуттями до Маріхен, — відповів Ернст.

— Ти просто якийсь багатоженець, — сказала Августа.

— Зовсім не багатоженець, — заперечив Ернст, — просто в мене такий характер.

— Це в нього від батька, — заявила пані Марнет. — Коли його батько загинув на війні, то разом з Ернстовою матір’ю хлипали всі його кохані.

— А ви, пані Марнет, теж плакали? — спитав Ернст.

Пані Марнет скоса глянула на свого миршавого чоловіка і відказала:

— Ну, якусь там сльозинку, може, і я пролила.

Франц слухав, затамувавши подих, ніби чекав, що думки й слова людей у кухні Марнетів самі по собі затримуються на тій події, якою було сповнене його серце. Та ба — думки й слова їхні весело розбіглися в різні боки.

Франц вивів з сарая свій велосипед. Цього разу він і не помітив, як спустився у Гехст. Він наче не чув велосипедних дзвінків і шуму на залюднених вулицях.

— Ти хіба не знав його? — спитав один з робітників у роздягальні. — Ти ж раніше жив тут.

— Щось не пригадую, — промовив Франц. — Це прізвище мені нічого не говорить.

— А ти придивися до нього як слід, — сказав інший, підсунувши йому під ніс газету.

Франц глянув на фотографії трьох утікачів. Хоч зустріч з Георгом і була для нього немов удар — бо це все-таки була зустріч і Георг з газетного оголошення був наполовину Георгом його спогадів, — але обидва незнайомих обличчя справа й зліва від Георга теж вразили його і присоромили за те, що він думає лише про одного.

— Ні, — сказав Франц, — це фото мені нічого не говорить. Боже мій, кого тільки не бачиш!

Газета Добувала в руках кількох десятків людей.

— Не знаю, — лунали голоси. — Боже, троє зразу, а може, й більше. — Як вони пройшли? — Ти ще питаєш які!

Упорали по голові лопатою. — Це ж зовсім безнадійно. — Чому? Вони ж на волі. — Але чи надовго? — Я б не хотів бути в їхній шкурі. — Диви-но, цей уже зовсім старий. — А цей ніби мені знайомий. Їх все одно, либонь, чекала смерть, нічого було втрачати.

Чийсь голос, спокійний, трохи здавлений — той, хто говорив, мабуть, нахилився до шафки чи шнурував черевики, — запитав:

— А коли буде війна, що тоді зроблять з таборами?

Від цих слів повіяло холодом на людей, що похапцем переодягалися перед початком роботи. А той самий голос тим же тоном вів далі:

— Чого тоді вимагатиме внутрішня безпека?

Хто ж це сказав? Обличчя не видно, бо чоловік саме нахилився. Але голос знайомий. Що ж він, власне, сказав?

Нічого забороненого. Запала коротка мовчанка, і коли залунав другий гудок, усі здригнулися. Коли вони швидкою ходою йшли через двір, Франц почув за своєю спиною запитання:

— А Альберт і досі сидить?

І чиюсь відповідь:

— Мабуть що так.

Біндер, старий селянин, який їздив до Левенштайна, хотів був нагримати на жінку, щоб вона вимкнула радіо.

Відколи старий повернувся з Майнца, він лежав на своєму, вкритому клейонкою, дивані, звиваючись від іще сильнішого болю, — так йому принаймні здавалося. Нараз він прислухався, аж рота роззявив. Старий забув про життя і про смерть, що змагалися в ньому. Крикнув жінці, щоб вона швидше допомогла йому надіти сюртук і черевики. Наказав заправити синів автомобіль. Чи він хотів помститися на лікареві, що так і не зміг допомогти йому, чи на тому пацієнтові, що вчора з перев’язаною рукою спокійно пішов своєю дорогою, в той час як він — це щойно передали по радіо — був теж приречений на смерть. Чи, може, старий думав такою поведінкою закріпити собі надійніше місце серед живих?

Тим часом Георг виповз з сарая: коли його знайдуть, то хтось через нього набереться лиха. Він був такий змучений, що йому здавалося безглуздим бодай один крок ступити. Але поява нового дня сильніша над усі страхіття ночі, день підбадьорює кожного, хто його дочекався. По ногах шмагали мокрі стебла дикої спаржі. Знявся вітерець, такий легенький, що він тільки ледь-ледь розвіяв туман. Георг, хоч і не бачив нічого у млі, все ж почутив новий день, що здіймався над ним і над усім світом. Незабаром у промені вранішнього сонця зажевріли дрібні ягоди дикої спаржі. Георг спочатку подумав, що світла пляма в тумані на далекому березі — сонце, але, підійшовши ближче, розглядів, що то на косі горить вогнище. Туман танув поволі, але нестримно. Георг побачив на косі кілька невисоких будинків, голу обмілину, оточену півколом човнів, І річку. Перед ним, посеред поля, край дороги, що простелялася від шосе до берега, стояв будинок: мабуть, це звідти уночі приходила та закохана пара. Несподівано з берега долинув такий гучний барабанний бій, що в Георга зацокотіли зуби. Ховатись було пізно, і він твердою ходою попростував далі, готовий до всього. Але довкола було тихо. У будинку ніхто не ворушився, тільки з коси долітали голоси не чоловічі, а хлоп’ячі, а тому й здалися йому напрочуд мелодійними та чистими. Потім стало чути хлюпання весел, до берега наближався човен; вогнище на косі погасло. «Якщо ти вже не можеш уникнути зустрічі з людьми, — повчав його Валлау, — то сміливо йди до них, у саму гущу».

Ці люди, зустрічі з якими він уже не міг уникнути, були двома десятками хлопчиків. З войовничими криками, нібито індійці, що напали на вороже плем’я, повискакували вони з човнів і почали переносити на берег рюкзаки, куховарське начиння, казанки, намети й прапорці.

Незабаром хлопці вгамувались і поділилися на дві групки. Георг помітив, що це сталося за командою худенького білявого хлопчика, який рішучим, але ще зовсім дитячим голосом зробив кілька на диво розумних вказівок. Двоє хлопчиків почепили на палицю казанки та відерця й рушили до селянського будинку, за ними йшли двоє барабанщиків і ще четверо хлопців, що тягнули на собі різні речі. На чолі групи виступав з прапорцем сьомий хлопець.