— Ворушіться! — сказав учитель хлопцям.

Він не помітив притягальної сили незнайомця, бо вже сам підпав під її вплив. Високий хлопець, що приїхав з ним у човні, все ще йшов поруч. Учитель поклав йому руку на плече. Але Георг, якби йому було дозволено обрати собі супутника, обрав би зовсім не вродливого хлопця, що крокував поруч з учителем, і не розважливого худорлявого, а патлатого з бумерангом. Цей хлопець раз у раз поглядав на нього своїми ясними очима, так, наче бачив більше за інших дітей.

— Ви ночували просто неба?

— Так, — сказав учитель. — У нас є притулок тут, на луці, але заради тренування ми спали просто неба. Вчора ввечері і сьогодні іранці ми готували собі їжу на вогнищі.

Вчора ми, користуючись картою, намагалися уявити собі, як можна було б за наших часів захопити отой пагорб, а потім дедалі більше заглиблювалися в історію… розумієте, як би це зробили рицарі, як римляни…

— Мені аж захотілося знову вчитися, — сказав Георг, — ви хороший учитель.

— Улюблену роботу завжди робиш добре, — промовив учитель.

Вони йшли берегом і вже минули довгу косу. Перед ними тихо котила свої хвилі річка. Тепер стало видно, що лука, яка все закривала своїми кущами і купами дерев, насправді була тільки вузеньким трикутником серед численних берегових виступів і заток. Георг подумав: «Якщо я переберусь на той бік, то ще сьогодні буду у Лені».

— Ви були на війні? — спитав учитель.

Георг зрозумів, що цей чоловік, мабуть, одного віку з ним, вважає його значно старшим, і відповів:

— Ні.

— Шкода, а то ви розповіли б що-небудь моїм хлопцям.

Я використовую кожну нагоду.

— Ви були б розчаровані, — промовив Георг, — я зовсім не вмію розказувати.

— Так само говорив і мій батько, він нам ніколи нічого не розповідав про війну.

— Сподіватимемося, що вашим хлопцям ніщо не загрожує.

— Сподіваюся, що не загрожує, — сказав учитель, з притиском вимовивши останнє слово. — Але не в тому розумінні, що вони уникнуть цього випробування.

У Георга закалатало серце: він побачив перед собою стовпи й східці пристані. І все-таки потреба й звичка впливати на свідомість людей були в ньому такі сильні, що він відповів:

— Би ж вкладаєте у свою роботу всю душу, це теж випробування.

— Не про те зараз мова, — сказав учитель. Його слова були призначені і для хлопця, який, виструнчившись, простував поруч. — Я маю на увазі найтяжче випробування, боротьбу на життя і на смерть. Таке треба на власній шкурі відчути… Але чому ми, власне, заговорили на цю тему? — Він ще раз оглянув свого незнайомого супутника.

Якби вони довше йшли разом, він охоче поділився б своїми думками з цією людиною. Скільки признань чує в дорозі той, хто сам мовчить!

— От ми й прийшли. Скажіть, це не дуже вас обтяжить, якщо ви візьмете з собою кількох хлопців?

— Анітрохи, — відповів Георг, якому від хвилювання аж перехопило горло.

— Мій колега обіцяв узяти їх до себе. А з рештою ми ще погуляємо трохи по берегу, почекаємо на човен. «Може, й малий з бумерангом поїде зі мною», — подумав Георг…

Але коли хлопці втретє зробили перекличку, хлопчик з бумерангом потрапив, на жаль, до групи вчителя.

А Щупачка вже привезли у Вестгофен. Виявилося, що він добре вміє описувати — точно й дотепно. Такі гультяї, як він, звичайно дуже спостережливі. Вони на диво бездіяльні, і їх спостереження лежать недоторканним капі талом у них у голові. Тому такі люди часто стають чудовими помічниками поліції. Щупачок детально розповів поліційним комісарам, як його вчорашній супутник на смерть перелякався, коли вони дійшли до Петерсау.

— Пов’язка у нього була зовсім свіжа, марля біла мов сніг, чисто тобі перзіль-реклама. Цьому хлопцеві бракувало щонайменше п’яти зубів, трьох згори і двох унизу, бо нагорі дірка була ширша. А з одного боку, — Щупачок запхнув зігнутий вказівний палець собі в рот, — був отакенний шрам, або, як би це сказати, ну, наче хтось хотів розтягнути йому рота аж до лівого вуха.

Щупачка відпустили з подяками й вигуками «хайль».

Тепер лишалося тільки встановити, що це та сама куртка. Тоді можна буде передати на всі мости й вокзали, на всі поліційні ділянки й пости, на всі переправи й пристані — словом, по всій країні — останні прикмети втікача.

— Фріце, Фріце, — лунало по всьому училищі Дарре, — твою куртку знайдено!

Коли Фріц почув це, йому аж в очах замерехтіло. Він вибіг надвір. За сараєм уже закінчили ремонтувати дорогу. Фріц заглянув у оранжерею. Садівник збирав насіння достиглих бегоній, щоб їх зразу ж і посортувати.

— Моя куртка знайшлася.

Не повертаючись, садівник сказав:

— Ну, тоді вони його скоро спіймають. Радій!

— Чого це я маю радіти? Віддадуть мені пропотілу, брудну, замизкану куртку!