Георг сів на пісок і подивився їм услід з таким почуттям, мовби він не сам вже давно розпрощався з своїм дитинством, а його було у нього тільки що вкрадено.

— Вільно! — скомандував худорлявий хлопчик, як хлопці вишикувались і він зробив перекличку.

Маленький командир тільки тепер помітив Георга.

Кілька хлопців кинулися збирати пласкі камінці; вже було чути, як вони підраховують, скільки разів камінець підскочить над водою. Інші посідали недалеко від Георга на траві, довкола засмаглого патлатого хлопця, який щось стругав. Георг дослухав зауваження й поради, з якими хлопці зверталися до патлатого, і мало не забув про себе. Декілька хлопців розляглися на траві й завели таку розмову, яку заводять діти, коли почувають, що на них дивиться дорослий, який чимось привертає до себе їхню цікавість.

Засмаглий хлопчик схопився з місця, пробіг повз Георга з серйозним, зосередженим обличчям, розмахнувся й високо кинув у повітря той предмет, який щойно стругав. Деревинка впала на землю, як і все, що підлягає законові тяжіння, але хлопець, здавалося, був дуже цим розчарований. Він підняв свою іграшку, оглянув її, наморщивши лоба, сів і знову заходився стругати. Тепер товариші почали сміятися з нього. Георг, що все це бачив, посміхаючись, звернувся до хлопця:

— Ти хочеш зробити бумеранг?

Хлопець подивився йому в обличчя зосередженим, спокійним поглядом, що дуже сподобався Георгові.

— Я не можу допомогти тобі, — сказав він, — бо в мене болить рука, але я, мабуть, зможу тобі пояснити… — Його обличчя спохмурніло. Хіба не такі от хлопчаки вислідили вчора у Бухенау Пельцера? Невже і цей хлопець, з таким ясним, спокійним поглядом, грюкав кулаками у ворота?

Хлопчик опустив очі.

Покинувши товариша, хлопці збилися навколо Георга.

Він і не зоглядівся, як опинився в тісному колі хлопців.

Йому не треба було грати на флейті, як щуролову в казці. Діти інстинктивно відчули, що в цьому чоловікові було щось особливе, що з ним сталася якась цікава або сумна пригода і що взагалі у нього якась незвичайна доля. Певна річ, усе це вони відчували дуже неясно. Вони тільки ближче присувалися до Георга і, балакаючи між собою, поглядали на його забинтовану руку.

На цей час у Вестгофені Оверкамп уже одержав повідомлення про те, що хай не сам Георг Гайслер, але принаймні його остання зовнішня оболонка — коричнева вельветова куртка з застібкою-блискавкою — потрапила до рук властей. Човняр учора ввечері, вимінявши куртку, пішов до торговця старим одягом, щоб продати її і випити на вторговані гроші. Його наречена раз у раз плела йому нові светри, і обмін був для нього дуже вигідний. Але торговець старим одягом уже дістав суворе попередження — він не раз купував підозрілі речі — і зразу ж повідомив поліцію. Спершу човняр дуже засмутився — не хотілося віддавати поліції таку чудову річ, — але швидко заспокоївся, бо йому пообіцяли відшкодувати збитки.

Човняр легко довів свою непричетність до цієї справи, — у нього було півдесятка свідків обміну. Свідки ствердили, що той, з ким човняр помінявся, пішов з кимось у напрямі до Петерсау. Під час допиту одразу ж випливло й ім’я супутника — Щупачок.

Щупачка було неважко знайти. Оверкамп одразу ж зробив відповідні розпорядження. Йому здалося, що ця темна справа почала потроху прояснюватися. Серед повідомлень особливу увагу привертало показання якогось Біндера з Вайзенау. Він посвідчив, що вчора вранці бачив у приймальній лікаря Левенштайна підозрілого чоловіка, — його прикмети збігалися з прикметами одного з утікачів: того ж таки ранку Біндер знову побачив цього чоловіка із свіжою пов’язкою на руці, коли той ішов до Рейну.

Всіх цих людей Оверкамп наказав негайно доставити у Вестгофен. Їх показання допомогли відтворити весь шлях Гайслера до вчорашнього полудня, а тепер уже можна було догадатися, куди він пішов далі.

Один по одному хлопчики присунулись ближче до Георга, а кудлатий, що стругав бумеранг, опинився осторонь. Раптом всі вони повернули голови: від острова підплив іще один човен. З нього вийшли чоловік з рюкзаком і високий хлопець — правильні риси його одвертого довгастого обличчя були мужні і вже не дитячі.

— Дай сюди, — одразу ж звернувся цей хлопчик до кудлатого, ступив наперед і кинув бумеранг спритним рухом так, що деревинка закружляла в повітрі.

Тим часом з селянської хати повернулася друга група хлопчиків. Учитель сухо похвалив худорлявого, який усе так швидко і добре влаштував. Потім хлопчики знову вишикувалися, зробили перекличку і вирушили в дорогу.

Георг теж підвівся.

— Хороші у вас хлопці, пане вчителю, — промовив він.

— Хайль Гітлер! — сказав учитель. Його засмагле юнацьке обличчя здавалось якимсь нерухомим, бо вчитель весь час старався надати йому більшої поважності. — Так, хороший клас. — І, хоч Георг нічого більше не сказав, додав: — Основа була хороша. Я зробив усе, що міг. На щастя, я залишився з ними, коли їх на великдень перевели в наступний клас.

Очевидно, вчитель надавав дуже великого значення тому, що в нього не забрали його колишніх учнів. Георгові навіть не треба було робити над собою ніяких зусиль, щоб спокійно розмовляти з ним. Минула ніч раптом відійшла кудись далеко-далеко. Повсякденне життя плине таким нестримним потоком, що його хвилі підхоплюють кожного, хто тільки ступить у нього.

— Чи довго треба йти до перевозу?

— Хвилин двадцять, не більше, — сказав учитель. — Ми всі йдемо туди. «Ось хто повинен узяти мене з собою на той берег, — подумав Георг, — і він мене візьме».