— А що, хіба їх не можна зробити?

— Яка потреба?

— Потреба є: жив коло порту, там ідуть ваші судна до Нагонії, тут зараз починається кампанія проти цього, ну, а Белью у бінокль підглядав і подавав сигнали.

Славін засміявся.

— А що? — вів далі Пол. — Головне кинути дохлу кішку, нехай її підбирають інші; винуватий завжди той, кого змішали з грязюкою — йому ж самому відмиватися, зрештою.

У «макдоналдсі» коло порту, за два блоки від того третьорядного готелю, де жив Белью, стояла задуха. Славіна здивувало, що тут було так багато мух: сині, здоровенні, вони літали повільно, немов навантажені «юнкерси», і так само нудно, пронизливо дзижчали.

— Вип'ємо кави, — запропонував Славін, — а обідати поїдемо кудись на свіже повітря, гаразд?

— Ні, справді, ви знали цього Белью, він ваш шпигун, Іване?

— Пол, у нас нема потреби тримати тут шпигуна, слово честі. Ми відверто сказали, якщо в Нагонію почнуть вторгатися, ми будемо допомагати Грісо всіма засобами, які маємо в своєму розпорядженні. Карти відкриті, таємниць нема; взагалі тепер у світі мало таємниць, все можна вичислити, тільки треба поміркувати добряче.

— У такому разі, вичисліть мого президента. Його курс.

— А ви маєте свою власну думку про нього?

— Маю. Він надто щирий, а ця риса згубна для лідера, який мусить бути гнучким, Іване.

— Коли так, то я можу спати спокійно. Але, по-моєму, все йде інакше. Ваш воєнний бізнес дає на передвиборну кампанію немало грошей, а він престижна людина і тому зобов'язаний розрахуватися з кредиторами. Як? Тільки воєнна промисловість може зразу принести віддачу: штовхни у виробництво нейтронну бомбу — ось тобі десять мільярдів реалізовано, ось тобі борг погашено. Та не дали йому запустити в серію нейтронну бомбу — дуже небезпечно, розсудливі американські політики — проти; вони, як і ми, розуміють, що наші народи, хоч як їм перешкоджають, все одно дружитимуть — це реальна історична перспектива, ми в неї віримо. Коли не вийшло з бомбою, ваш шеф спробував удатися до мирних галузей промисловості, щоб одержати гроші від них і повернути борг воєнно-промисловому комплексу, і — таким чином — зберегти хорошу міну при поганій грі. І він погодився на мирні переговори. Але його, як ми знаємо, не в усьому підтримує конгрес. І він опинився між двох вогнів. А вибір робити треба, життя примусить, самі ж американці вимагатимуть цього.

Схоже на це, але правда все-таки моя, а не ваша, тому що можна було б знайти третій шлях, хитромудрий, а він цього не може собі дозволити…

Негр, який наливав каву в картонні стаканчики, сказав Полу:

— А я вас бачив сьогодні, сер.

— А я тебе не бачив.

— І ви мене бачили, сер. Ви виходили з квартири, де вбили Івана.

— Кого?! — Пол здивувався. — Якого Івана?!

— Белью. Його справжнє ім'я Іван, він змушений був називатися Айвеном. Він же росіянин.

— Я теж росіянин, — сказав Славін.

— О, пробачте, сер, я ніяк не міг подумати, що ви росіянин, я думав, ви англієць…

Славін вийняв пачку «Яви», взяв сигарету, але прикурювати не став — він взагалі не курив, інколи смоктав сигарету, та й то зрідка.

— Послухайте, а чому він тут жив? Звідки росіянин у Луїсбурзі? Він нічого вам не розповідав про це?

— Ні. Він тільки співав, коли був дуже п'яний.

— Він завжди багато пив?

— Ні… Він страшенно став напиватися, коли сюди почали заходити російські кораблі. Ваші матроси часто п'ють у мене пиво. Белью завжди сидів он у тому темному кутку й дивився на них, а після того як вони йшли звідси, починав пити, а вже потім співав свої пісні. Але його не били, ні, йому дозволяли співати, його виганяли лише тоді, коли він блював…

— Йому дозволяли співати, — повторив Пол Дік, — це дуже гуманно, що йому дозволяли співати, це вам запишуть на небесах. Дайте-но мені віскі з льодом.

— У нас іспанське віскі, сер, віскі «Дік», ваші люди не п'ють його.

— Мої люди — кретини, навіщо звертати на них увагу. Ви їм не кажіть, що це «Дік», наливайте сміливо й ставте під ніс, тільки стукайте денцем склянки так, щоб трохи віскі виплеснулось.

— Спасибі за пораду, сер, я спробую. Може, хочете зіграти в більярд? У нас непоганий стіл, та й кулі важкі.

— Скажіть, — спитав Славін, — хоч раз цей самий Белью співав при російських матросах?

— Так, одного разу співав, сер, і дуже плакав, коли співав, і вони подарували йому поштові листівки…

— Коли це було?

— По-моєму, в грудні, сер, але точно не пригадую. Я тільки пам'ятаю, що він потім ходив якийсь переляканий, ніби чогось щодня ждав.

Славін поклав перед барменом листівки:

— Візьміть на згадку, тільки не дозволяйте, щоб вас убивали із снайперської рушниці.

— Спасибі за подарунок, сер, але я краще відмовлюсь від нього — тепер поліція допитує всіх, хто знав Белью, а поштових службовців відвезли у відділ з усіма їхніми книгами, перевіряють листи й телеграми. Всяк може бути, сер, тож дякую вам, адже нас привчили боятися своєї тіні…

«У грудні сюди прибули перші кораблі. І наш Іван уперше побачив справжніх росіян. І написав нам листа. І довго не зважувався відіслати. Все просто й точно. А потім, мабуть, поліцейські сказали про безпалого коло нашого посольства. Глебб його вичислив, як і я, і знищив. А тепер лише він один, Джон Глебб, може ткнути пальцем у фотографію того чоловіка, якого вербував».