Академік медицини Сергій Сергійович Вогульов потоваришував з Константиновим на полюванні. Вони разом літали і в Кабардино-Балкарію до Хажисмела Саншокова, і в Ахтирі, і в Астрахань.

На відміну від Гмирі, він був мисливцем-спостерігачем, брав з собою фотоапарат, захопив фотополюванням Константинова, хоча той найбільше цінив постріл «у місце»: бив навскидку, і єдине, чому заздрив у житті, це коли бачив добрячу рушницю в руках іншого мисливця.

Вогульов був байдужий до трофеїв, легко віддавав кабанячі ікла, любив мисливські трапези, вважав, що в нашу пору стресів ніякий санаторій не дає розрядки — його може дати тільки полювання на кабанів чи на ведмедів.

— Усі ці терапії, — говорив він, — нові ліки — голки, сон, голод — не варті дірки з бублика. Полювання. В крайньому разі, ніж. Все-таки у своє діло я вірю. Але це — в крайньому разі, коли рак душить. А інфаркти, стенокардії, виразки шлунків, атеросклерози треба лікувати полюванням — тут, у горах, де пахне каштаном, прілою травою й гірськими джерелами.

Ось до нього після коротких роздумів і подзвонив Константинов. — За подібних ситуацій він свого «Жигульонка» з гаража не брав, їздив на «Волзі» з рацією, щоб тримати постійний зв'язок з усіма підрозділами: Коновалов, Панов, Проскурін, Гмиря — всі були зараз на казарменому становищі; вдома, практично, не бували, одержували інформацію, дробили її на безліч окремих питань, правильно вважаючи, що чим ретельніше досліджено кожну деталь, тим надійнішим буде загальний висновок.

— Сергію Сергійовичу, я до вас приїду, якщо дозволите, — сказав Константинов. — Оце зараз.

— Або через п'ятнадцять хвилин, або ввечері, Костянтине Івановичу, — відповів той.

— Операцію починаєте?

— Куди гірше. У ВАК їду.

— А можете не поїхати?

— Щось трапилось?

— Трапилось.

Вогульов вислухав Константинова, зняв телефонну трубку, набрав номер:

— Ірино Фадеївно, — сказав він, — я запізнюсь на годину. Будь ласка, зробіть так, щоб докторські Гавриліна, Дар'ялової і Мартіросяна без мене не розглядали — бо доброзичливці завалять. Що? Ну, скажіть їм, затримуюсь на невідкладній операції. Спасибі.

Він поклав трубку, пом'яв сухою долонею міцне, хоч і не без зморщок обличчя, підвівся:

— Їдьмо. Я дзвонити до нього не буду. Це немовби двічі про смерть питати. Ждатимете в машині?

— В машині. Тільки ще раз дуже прошу: Віктор Львович не повинен зрозуміти, що вас хвилює саме те питання, будь ласка, пам'ятайте це завжди…

— Ми з ним працювали в одному госпіталі, Костянтине Івановичу. Спали під однією шинеллю…

— Ви, мабуть, не зрозуміли мене — я анітрохи не сумніваюсь в його чесності, Сергію Сергійовичу.

Уже в машині Вогульов закурив і насупився ще більше:

— У мене десь у паперах є фотографія його дівчинки, їй тоді було три місяці… Ми потрапили в оточення під Ржевом, він дав фото, написавши адресу, й попросив, якщо я вийду, знайти Олечку. Я тоді ще на нього розсердився, навіть матюкнувся. Він сказав, що, мовляв, його, як єврея, напевне розстріляють, а я, може, якось урятуюсь… Ну я й гаркнув, що мене, більшовика, і його, єврея, розстріляють разом, і навіть скоріше — мене першим. У нього вже тоді було погане здоров'я, кашляв безперестану, тому я фотокартку залишив, такі прохання незвичайні, вони святі, коли дитинку тобі віддають, якій лише три місяці…

— А якщо він спитає, звідки ви дізнались про його горе?

— Некролог, скажу, прочитав у газеті…

— Некролога в газеті не було.

— Господи, ну знайомі розповіли.

— Які саме?

Вогульов подивився на Константинова:

— Ви не все до кіпця мені розказали.

— Не все.

— Чому?

— Бо розповідати про підозру може ваша санітарка, — це, будь ласка, це не страшно. А я — Чека, мені підозрами ділитися не можна, мені можна тільки фактами оперувати.

Вінтер лежав на дивані, під головою в нього був згорнений халат, плед натягнений аж до підборіддя.

— А, Серьоженька, — тихо сказав він, і по щоках зразу покотилися бистрі, старечі сльози. — Добре, що прийшов… Хочеш випити?

— Мені у ВАК треба, Вітю, там тверезому не дуже солодко, а вже коли випивши, та ще з моїм характером…

— А я, знаєш, п'ю потроху. Інакше не можу — тільки очі заплющу, зразу ж бачу її…

— Так, горе страшне, Вітю, навіть не знаю, що тобі сказати. Чому не ми? Чому вони, діти?

— Налий мені трошечки.

— Спирт? — спитав Вогульов, наливши в мензурку.

— Спирт. Пригадуєш, як учив мене пити?

— Це коли ти в болото провалився?

— Еге ж.

— А я минулого року їздив туди полювати. По дурості. Думав, що й досі така глушина, як була у сорок третьому. А там фарфоровий завод побудували, дорогу проклали, в селах антени стирчать…

— Ти коли бачив Олю востаннє?

— Я її ніколи не бачив, Вітю. Після війни всі такі благополучні стали, такі спокійні. Це тільки горе людей зводить… Я її не бачив.

— Хто тобі про це сказав?