— Ні, в поважному журналі.

— З тих поважних журналів, які подають десять легких способів задовольнити жінку?

— Крисю, — обурилася тітка. — Та як ти можеш…

— А що, ти думала, твій Мар’ян читає винятково Пруста й газету з програмою?

— Чи ви дасте мені закінчити? — роздратувався дядько.

— Прошу, ми охоче послухаємо про шведських чоловіків.

— Дякую. Як свідчать останні дослідження, шведки віддають перевагу жорстким брутальним самцям із мусульманських країн над своїми білявими занудами із лагідними блакитними очима.

— Справді? Це чудово, бо чимало польок охоче замешкало б із таким білявим занудою, котрий подавав би їй до ліжка розкішний сніданок разом із порядною вступною грою, — парирувала моя мама й докинула невинним голосом: — А коли буде десерт? Я вже не можу дочекатися.

Ми пішли аж за дві години до Різдвяної меси. Тато не міг витримати смирення і сказав, що в нього жахливо болить голова. Тож ми банально попрощалися з родиною, я встигла цьомкнути бабусю в чоло (не знаю, чи вона щось помітила, знечулена «Краплями кохання») й почовгали в бік власного дому.

Змучена споживанням святкових крокетів із грибами та чергового тому біографії Джонатана Ексона, я вибралася до дівчат.

— Мілька ще не повернулася, — сказала Вікторія, — але Травка зараз прийде. Будемо разом милуватися великим твором Марії.

— Якої Марії? — через свята мені спала на думку тільки Пресвята Діва.

— А, бо ти ж нічого не знаєш. Марія намалювала абстракцію. Ходи, побачиш.

Я зайшла до кімнати. На східній стіні розпростерлася величезна ляпка, наче хтось знехотя хляпнув тушшю з величезного пера. Слід додати, тушшю кольору неонового оранжевого. Я подивилася на Вікторію, відтак знову на ляпку.

— Що, енергетично?

— Дуже, — притакнула я.

— Травка говорить, що ця абстракція багато розповідає про багаті нутрощі Марії.

Багаті нутрощі. Звучить, як реклама м’ясної крамниці.

— А що саме? — зацікавилась я.

— Що Марія має складну психіку, — загукав Травка з коридора. — І що переживає якусь дилему. Я скажу вам більше, коли вона домалює пляму індиго.

— Вона має ще щось домалювати? — злякалась я.

— Зразу після Нового року, — зізналася Вікторія.

— А де вона тепер?

— Поїхала кататися на лещатах. Ти міг би поїхати з нею, Травко.

— Ніби так, але я та лещата — це кепське поєднання.

— Ти пробував?

— Раз, у випускному класі. Батько вирішив відробити виховні заборгованості й винайняв для нас хату в Стасіковці. Зарезервував її по телефону, тож не бачив, що бере. А на місці виявилося, що кімната зимна й повна тарганів, зате без теплої води, бо саме полетів бойлер.

— Як завжди на таких хатах у сезон, — докинула Вікторія. — Я ще не трапила на теплу воду, а їжджу в гори від середини ліцею. І що з тим твоїм татом?

— Ми промучилися два дні, загорнувшись у овечі шкури. Старий трохи понарікав на своє важке життя. Мовляв, немає свободи й мусить платити аліменти на трьох дітей. А на підході четверта.

— То фактично, справи трохи вийшли в нього з-під контролю, — визнала Вікторія.

— Вони вийшли з-під контролю дев’ятнадцять років тому, коли він утік від нас зі студенткою філософії. Мама повернулась із пологового будинку зі мною на руках. А тут замість доречного за такої ситуації букета гербер на нас чекав лист про те, що батько йде, бо зустрів своє щастя. А щастям, як відомо, нехтувати не можна. Через півроку він захотів повернутися. На своє щастя, моя мама, як солдат Джейн: у ній більше ікри, ніж у сибірському осетрі. Вона навіть не пустила його на поріг.

— Моя пустила, — озвалася Вікторія. — А через рік тато спакував валізи і сказав, що вже знайшов своє місце. І це не Польща, а потяг на маршруті «Москва — Пєтушкі». Ну й поїхав.

— Я коли отак вас слухаю, — втрутилась я, — то аж почуваюся винною, що маю нормальну родину. І мені страшенно вас шкода.

— Та чого вже там, — знизав плечима Травка, — зараз такі часи. Навіть Люк Скайвокер виховувався без батька.

— Можна звикнути, — додала Вікторія.

— Ти маєш зі своїм якийсь контакт? — запитав Травка.

— Він сниться мені раз на півроку: в день народження і на Різдво, але православне, тобто в січні.

— Каже щось?

— Вітає й мимохідь розповідає про свої справи. Він став кондуктором, відпустив бороду на півметра й нарешті знайшов себе.

— А мій весь час шукає своє місце, як правило, серед чимраз молодших дівчат. Цікаво, що вони в ньому знаходять?

— Ти мусиш запитати про це Марію, — бовкнула я і зразу пошкодувала.

— Чому Марію? — здивувався Травка.

— Мабуть, тому, що вона полюбляє старших чоловіків, — спробувала врятувати ситуацію Вікторія. — Так вона нам колись казала.