— Але програла. Тож хоче відігратися, хіба ні? Ти принесеш свою частину, віддаси їй, а вона здасть роботу першою, і хто тобі повірить, що це ти її написала?

— А інша можливість? — запитала я, вражена Мілошевою версією.

— Вона хоче загрібати жар чужими руками. Легше встругнути експеримент, ніж довбати нудну теорію.

— Ну так.

— Може, Зоська уклала такі угоди з кількома студентами?

— Але навіщо?

— Ой, — вибалушив він очі на вияв зневаги до моєї наївності. — Наприклад, заради вищої оцінки. Хіба той професор не казав, що для того, хто напише більше робіт, буде якийсь бонус?

— Звичайно, казав, — пригадала я. — Хто напише якнайменше три роботи, звільняється від іспиту. Але в тебе й голова, Мілоше.

— Кількарічна практика у приватній школі для геніїв, — скромно відповів він.

— Ти метикуватий і на додачу маєш добре підвішений язик.

— Та чого вже там, — Мілош спалахнув яскравим рум’янцем. — Мені ще далеко до дітей з американських фільмів. Оті і справді потямлять сказанути.

— Та-ак, — визнав Ірек. — Текстами, які вкладають до їхніх уст сорокарічні сценаристи. Але малий має рацію. Найрозумніші діти трапляються в дурнуватих американських фільмах. Вони можуть у змиг ока дати раду на будь-яку хворобу. Запобігають розлученню батьків, рятують шматок джунглів. І з певністю знали б, як учинити із Зоською.

— Найліпше просто її зігнорувати, — порадив мені Данієль. — Напиши роботу, здай і взагалі нічого не пояснюй.

Ми саме сиділи в Найснобістськішому Ресторані Східної Польщі, куди Данієль запросив мене, аби серйозно поговорити. Цікаво, чи він узяв напрокат навчальний фільм? А якщо так, то який саме?

— Чи ви вже вирішили, що замовите? — заатакував нас офіціант з уважним лицем, оздобленим нещирою усмішкою.

— Ти вирішила? — запитав Данієль.

— Можеш замовити за мене, — бовкнула я, жужмлячи лляну серветку, що лежала на моїх колінах.

Данієль усміхнувся до офіціанта.

— Покоління, виховане на «фаст-фуді».

— Я терпіти не можу гамбургерів, — сказала я, але офіціант, вочевидь, мені не повірив. — Просто не люблю, не люблю оце все…

— Розумію, — обірвав мене Данієль, не уточнюючи, що саме він розуміє.

— Просто я незручно почуваюся, коли мене обслуговують інші. Знаю, що їм за це платять, але… — затнулась я. — Не люблю, коли хтось підставляє мені попід ніс повну тарілку, наливає води до склянки. Наче я не ладна зробити це сама. Мені здається, що незабаром з’являться кнайпи, у яких офіціанти годуватимуть відвідувачів із ложечки.

— Ти звикнеш, — сказав Данієль із поблажливим усміхом бувальця й гурмана.

— Це елемент гри в асистента кафедри?

— Що? — не зрозумів він.

— Коли ти поводишся, як бувалець і гурман, то хочеш довести, що ти шанований викладач університету?

Сама не знаю, навіщо я його про це запитала. Адже ніколи-ніколи раніше на це не зважилася б!

— Я бачу, ти швидко вчишся.

— Сподіваюсь, я тебе не скривдила…

— Ні. Але бути скривдженим не така вже й погана річ, — він замислився. — На жаль, більшість людей робить усе, щоб не відчувати болю. Минає час, ми старіємось і раптом виявляємо, що проґавили шанс, аби хтось нас скривдив.

— Це погано, що ми уникаємо болю?

— Колись я думав, що це добре. Але тепер вважаю, що це дуже-дуже погано.

Нині Травка вперше вибрався з Марією до кіно. На стереофільм про динозаврів.

— Мене мало не знудило, — заявила Марія, повернувшись додому. — Вони повинні додавати до стереоокулярів спеціальні пакети. Як у літаках.

— Воно і справді справляє такий ефект? — поцікавилася Мілька.

— Ефект буде, коли вони покажуть тривимірний порнофільм, — відповів Травка. — Ви собі уявляєте? Великий банан, який вистрілює просто в публіку.

— Оце і є чоловіки, — буркнула Марія. — Ніякого романтизму. Навіть на першому побаченні.

— Ви самі чули, — не вгавав Травка. — Вона сказала «побачення».

— Ну, — притакнула Мілена, — але ти про всяк випадок не будуй занадто далекоглядних планів. Це могло в неї вихопитися цілком випадково.

— А я вважаю, що Марія вже відхворіла капелюшником. Перелом настав під час грипу.

— Ти думаєш, вона забула гуру, як Маріанна забула негідника Вілуґа? — запитала Вікторія.

— Коли я на неї дивлюся, то взагалі ні про що не думаю, — зізнався Травка, прикидаючись полковником Брендоном.

— Ну так, — усміхнулася Мілька. — Синдром кисневого голодування мозку.

Я замислилася, чи їхати додому. Саме стягнула з антресолей свою картату торбу, коли задзвонив телефон. Тато.

— Драстуй, Вишеславо, — почав він, а в мене нараз замерзли всі рідини в організмі. — Я хотів запитати, чи ти збираєшся змінити свою думку й зізнатися…