Його трохи засмучували кілька дрібниць. Він ніколи не знав, про що вона думає. Вона мала непроникне обличчя акторок театру кабукі. З чорними луками брів і порцеляновою шкірою, такою гладкою, наче хтось вистелив її целофаном. Навіть дивлячись йому просто у вічі, вона могла витати думками в інших галактиках. Він дедалі частіше ловив її відсутній погляд. Сиділа спокійно у фотелі, ніби дивлячись телевізор, а водночас дивилася кудись повз екран та ворушила устами, наче молилася. Тоді вона його не чула, не відповідала на запитання. Виглядала би, мов манекен, коли б не уста, що ворушились у тривалому механічному пошепті. Ну і вони майже не розмовляли. Тільки „Дякую“, „Прошу“, „Ну як воно?“, „Чудово“, „Справді?“, „Це цікаво“ і ще кілька інших чемних зворотів. А поза тим у домі панувала ідилія.

Збігали роки. Він щойно повернувся з роботи. Поки мив руки, вона розгладила серветку на стільниці дубового стола. Відтак налила йому два ополоники супу (крупнику, бо це було у вівторок). Розклала прибори, зосереджено зціплюючи малинові уста. Він зайшов до вітальні, простягнув їй троянди, вітаючи з днем народження. Вона подякувала, цьомкнувши губами повітря біля його щоки. Він всадовився й почав їсти.

— Смаковитий суп, — похвалив він.

— Я спекла мигдалевий торт.

— Чудово, — в його голосі не було подиву. Вона завжди пекла мигдалевий торт на день народження.

— Як там на роботі? — запитала вона.

— Добре, дякую, — відповів він. — А ти як провела день?

— Приємно, дякую.

Запала тиша. Він закінчив їсти суп, і вона поставила перед ним тарілку з печенею. На хвилю вийшла з кімнати. Повернулася, тримаючи в руках валізку й малиновий жакет. Він підвів брови в німому питанні.

— Сьогодні мені виповнилося двадцять вісім років.

— Звичайно, я пам’ятаю. Прийом влаштуємо, як завжди, в суботу. Я вже запросив приятелів.

— Це добре, — вона на мить замовкла. — Розумієш, я прожила з тобою вісім років.

— І що? — його трохи занепокоїв тон її голосу.

— Вісім років тиші й монотонності. Я задаю собі питання, чи ти замислювався над тим, як я це витримала. І що відчувала. Ти бодай раз над тим замислювався?

Він не відповів.

— Певно, що ні, тож я тобі скажу, — вона присіла на краєчок крісла. — Ти йшов на роботу, а я зоставалася зовсім сама. Мої товаришки вчилися в університеті. Ходили до кіно, домовлялися про побачення. А я сиділа у твоєму гарному величезному будинку й не знала, куди себе подіти.

Якийсь час вона мовчала, добираючи властиві слова.

— Я не повинна нарікати. Знаю. Я не мусила турбуватися про житло та гроші. Так довго, як ми будемо разом. Я вирішила зробити все, щоб ти був задоволений. Це було не важко, — вона всміхнулася сама до себе. — Ти не маєш завищених вимог. Чисті сорочки, добра їжа, в неділю пиріг. Тільки що прибирати чужий будинок страшенно нудно. Чому чужий? Бо в себе вдома я могла б досхочу клеїти листя на шиби, витинати дірки у шторах і малювати на дзеркалах. У чужому — ні.

Він хотів щось сказати, але не потямив дібрати слів.

— Я саме пилососила твій улюблений килим у сірі квіти. Величезний, як пустеля. Щоб не думати про це, стала замислюватися: скільки на ньому квітів, а скільки листочків. Із цього все почалося. Коли я замішувала тісто, то рахувала кількість родзинок. Коли мила вікна, то лічила всі відомі мені засоби для чищення. Поволі я втягувалася в забаву. Знаєш, скільки у нас кахельок в обох лазничках?

Він не встиг заперечити.

— Певно, що не знаєш. Чотириста п’ятдесят вісім, у тому числі двісті дванадцять без візерунків. А знаєш, скільки ребер на всіх батареях? Сто тридцять шість. Я точно перерахувала під час весняного прибирання. Я знаю, скільки дощок і цвяхів у панелях.

Скільки у нас пар взуття, рушників і головних уборів. Скільки кухонного начиння. Прибираючи цей будинок, я обчислила в ньому, мабуть, усе. Тож настав час, аби зробити другий крок. Я стала рахувати все, що тільки можна. Лічила акторів, польських і закордонних (п’ятсот двадцять осіб), назви парфумів (сімсот п’ятнадцять), квітів (лише дев’яносто два) і птахів (рівно сотня, разом зі свійськими). Лічила своїх знайомих і прочитані книжки, кольори, імена на літеру „А“, тканини й візерунки. Я не мусила думати про прасування сорочок, бо в цей час рахувала види ссавців. Коли варила бульйон, рахувала інші супи чи страви з яєць. Коли малювала, перелічувала відомі картини. Коли шила, рахувала елементи вбрання, або — чому б і ні? — міста світу. Я укладала складні збірки й каталоги. Аж поки прокинулася сьогодні вранці. Подумала, що мені виповнюється двадцять вісім років. Триста тридцять шість місяців, десять тисяч двісті двадцять сім днів, чотирнадцять мільйонів сімсот двадцять шість тисяч вісімсот вісімдесят хвилин і вісімсот вісімдесят три мільйони шістсот дванадцять тисяч вісімсот секунд. Я ні про що не турбувалася, нічого не чекала. І раптом збагнула, що перерахувала геть усе. Тому я вирішила тобі про це сказати. Вперше й востаннє.

Вона підвелася, розгладжуючи спідницю.

— Я від тебе йду».

Я завершила читати й віддала аркуші татові. Що я повинна сказати? Щось глибоке й заспокійливе. Може, якусь цитату з Кундери?

— Я не знала, що мама мала кучеряве волосся.

— А від кого ж у тебе ці локони?

Ну справді. Від тата я могла успадкувати хіба що розлогу лисину.

— Цікаво, чому вона тоді не пішла.

— Вона пішла, але відразу ж повернулася, бо виявилося, що в нас буде дитина. Тобто ти.