— Ні. Я мушу зробити запасні копії файлів. Останнього разу в мене попропадали всі фотки Амелі.

— І знімки Рейнарда з «Брейншторма», — згадала Вікторія, — а я хотіла в суботу посидіти й подивитися йому в очі.

— І що ви, дівчата, бачите в тому Рейнарді? — дивувався Ірек, стукаючи кришкою корпусу. — Звичайний собі чувак, яких повно на Ринку. Вже і Травка ліпше виглядає.

— Я те ж саме сказав їм про тебе, — відповів взаємністю Травка. — Ти значно ліпше виглядаєш. А надто, коли помиєш голову.

— А ти навіть із брудною виглядаєш ліпше, — відбив м’яча Ірек.

— Може, ви закладете клуб взаємного поклоніння? — озвалася Мілька.

— Добре, — обірвав забаву Травка. — То що з тими Кобилянами?

— А кущі там є? — запитала Марія, розглядаючи свої бліді ноги.

— Здається, купа, — відказала Вікторія. — А ще гори й багато велосипедних доріжок.

— У нас немає велосипедів, — зауважив Травка.

— Ти завжди вигадаєш якусь проблему, — буркнула Мілька.

— Я тільки стверджую факти, але це не означає, що я не хочу їхати до Кобилян.

— Ну то й їдьмо, — сказала Вікторія.

І ми поїхали.

Сидимо в кущах, ховаючись від пекучого сонця. Милуємося краєвидами, таляпаючи ногами в річці завширшки зі сторінку формату А-4.

— Я не знала, що так складно добутися до тих Кобилян.

— Ми швидше доїхали б до Закопане, вже не згадуючи про Криспінів, — сказала Мілена, витираючи чоло листям лопуха.

— А чому Ірек не поїхав? — запитав Єндрек.

— Бо робить якийсь backup, — відповів Травка.

— А як що по правді, то хоче побавитися в «Diablo», — зрадила Ірека Мілька. — Він створив нову версію і збирається трохи її вдосконалити.

— А колись він мені втирав, що це я узалежнений від машин, — озвався Єндрек. — Бо я мав такий період у житті, коли валандався по гральних автоматах.

— Я теж, — зізналася Вікторія. — У третьому класі. Тринькала на це всі кишенькові гроші.

— Я грав торік. У випускному. Звірився Іреку, а той одразу заявив, що я узалежнений. І що я повинен відвідати його знайомого, якогось Трубку.

— Губку, — виправив Травка. — Ірек сам повинен його відвідати. Знаєте, що він робить, коли прокидається?

— Ну?

— Чистить зуби, випиває кефір з амарантом і запускає «Diablo».

— І він може їсти це свинство? — здивувалася Вікі. — Я двічі пробувала і не змогла. Хоч кажуть, що це страва XXI сторіччя.

— А я волію старі винаходи, типу там вареників чи кров’янки, — розмріявся Єндрек.

— А я люблю експериментувати, — зізналася Вікторія.

— Знаємо, знаємо.

— Але й спека, — зітхнув Травка.

— То поплавай собі, — з іронією пирхнула Марія, вказуючи на струмочок.

— Великі риби мали б тут проблеми з маневруванням, правда, дівчата? — зауважив Травка.

— З плаванням, мабуть, теж, бо вони шкрябали б пузами по піску, — кинула я.

— Про яких риб ви говорите? — здивувався Єндрек. — Якщо тут хтось і водиться, то хіба п’явки. Вони мають стільки артерій на вибір.

Ми як за командою витягли ноги з води.

— Я пожартував, — повідомив нам Єндрек, нахабно шкірячись.

— Ти, певно, заздриш, бо твої лапи не вміщаються і ти можеш мочити тільки пальці? — кинула Мілька.

— Я сподівався намокнути цілком. Вікторія так захоплено описувала принади Кобилян.

— Я тільки повторила те, що розповів мені Олек, — виправдовувалася Вікі. — Не моя провина, що він згустив фарби.

— Ми думали, ти тут уже була, — здивувався Травка.

— Хіба я мушу бувати в усіх місцях? — відбуркнулася Вікторія.

— Ми мали саме таке враження, — визнала Марія.

— І ти грубо помиляєшся. Бо в Кобилянах, мої любі, я вперше.

Валяємося на животах, мочимо в струмочку долоні. Нудьга.

— Розповіли б щось, — попросила Марія. — Єндреку!

— А я вам що, Шахерезада?

— Ні, але тільки ти знаєш стільки класних історій, — наполягала вона.

— Добре, Марисько, не підлещуйся. — Єндрек даремно намагався приховати, скільки радості справив йому Маріїн комплімент.

— Дивіться, який прикольний жучок, — змінив тему Травка. — Виглядає реально, як «гольф» із двигуном у сто п’ятдесят кінських сил.