— Він не виглядає на такого, хто мав би докори сумління тільки через те, що розчарував якусь там несміливу дівчинку, — опустив мене на землю Ірек, воднораз глибше, ніж завжди, запорпуючись під стіл. Він саме підключав новий принтер.

— Тоді хто? Бо напевно ніхто з наших. Ти ледве зводиш кінці з кінцями, Вікторія так само. Мілька оплачує електрику, газ і телефон. А Марія…

— Їй не спало на думку щось таке прозаїчне, як перекази для голодуючої подруги із сусіднього матраца. Куди простіше зворушуватися над екзистенціальними проблемами молоді з Беверлі-Хілз.

— Тоді я вже й сама не знаю.

— Я тим більше. Якийсь час я підозрював свою бабусю, бо вона любить допомагати іншим. Але це не вона. Вона сказала, що вже спонсорує когось іншого. Здається, якогось юнака.

— Мені спадає на гадку тільки одна особа, — сказала я. — Філіпп. Людина, котра може дати раду будь-якій проблемі.

Змучена думками про переказ, я врешті вибралася до мами, її коханого, на щастя, понесло до лісу.

— Я прийшла з місією, — почала я від порога. — Може, ти ще переглянеш своє рішення…

— Ти говориш, як батько, — перебила вона мене. — Про це немає й мови.

— Тато обіцяв, що зміниться, — боролася я далі. — Він може присвячувати тобі двома годинами на день більше. І ви частіше ходитимете до театру.

— Він і його фантазії, — пирхнула мама. — Він не здатен на щось більше?

— Він сказав, що це мусить довести тобі силу його почуттів.

— Він збожеволів, — розсміялася вона. — Дві години нудних розмов і театр по суботах. Несамовито.

— А чого б ти ще хотіла? — запитала я.

— Не знаю, — стенула вона плечима. — Нехай погортає трохи біографій славетних людей і дізнається, як чоловіки змагалися за кохання жінки. Наприклад, залицяльники Айседори Дункан запрягалися до її екіпажа.

— Якщо тобі це так подобається, — підвищила я голос, — то, може, ти повинна перетворити свого ведмедя на пару гнідих рисаків?

— Ти питала про вказівки для батька, тож я навела тобі приклад, — сказала мама, наливаючи собі до горнятка підігрітого меду. — Хочеш інші приклади?

Я кивнула. Охоче дізнаюся, що подобається моїй божевільній матері.

— Скажімо… О! Чоловік Фріди Кало їв на похороні її прах. Оце і є кохання.

— Але ти ще не померла, — зауважила я.

— Так, і тільки тепер по-справжньому це відчуваю.

— Знаю, ти вже казала. Тільки не знаю, як ти можеш так кривдити тата. Після двадцяти семи років! — витягла я із задньої кишені останній аргумент.

— Теоретично я могла б зачекати з тим рік або два, — визнала мама. — Тільки навіщо? Щоби відсвяткувати золоте весілля?

— Але ти, мабуть, кохала тата! — крикнула я.

— Кохала? — здивувалася вона. — Ми просто зустрілися в кав’ярні. Потім він запросив мене на танці, і якось воно само пішло.

— Але мусить бути якийсь привід, через який ти вибрала саме його!

— Авжеж, — погодилася мама, роблячи черговий ковток. — Зачіска.

— Що зачіска?

— Твій старий мав зачіску, як у Друпі.

А якби він мав зачіску, як у Джеймса Бонда, то що тоді? Мене не було б на світі? Тож хто я така? Прикра випадковість? Жертва моди? І хто такий той Друпі?

— Один із представників італійської естради, так само, як Аль Бано, Пупо й Макароні, — перелічив Ірек. — Я знаю, бо моя бабуся була колись поведена на цьому стилі.

— Схоже, моя мама теж. І тільки тому вийшла заміж за тата. Я й сама вже не знаю, ким я, власне, є, — бідкалась я.

— Бачу, що ти маєш таку ж дилему, як Данні з фільму «Пірл Харбор», — зітхнув Ірек, шукаючи на стільниці планку пам’яті. — Він висловився так: «Я і сам уже не знаю, ким насправді є. Виглядаю, як герой, але не почуваюся ним».

— Вражаюча скромність. — Я вже уявила, як говорю, що виглядаю, як герой.

— Ну, ти уявляєш, він міг би одержати Оскара за абсурдне нагромадження патетичних текстів. Але взагалі-то, це не повинно нас дивувати. Як сказав Воннеґут устами одного зі сво’іх персонажів, чи не в кожному фільмі та такій іншій продукції приховано висновки, що війна — це пекло; проте вона необхідна, аби зробити з хлопця справжнього мужчину.

— Цікаво, — буркнула я, крутячи в руках журнальчик для фанатів комп’ютерних ігор.