— Не треба так кричати! Твій вереск не підвищить моїх оцінок, — зауважив Мілош досить спокійно як для одинадцятирічного хлопчика, упійманого на ошуканстві.

— Ти казав, що маєш тільки три «четвірки»! — гукнула я в слухавку.

— Так я і маю.

— А вся решта? Ті «двійки» та «одиниці»?

— І через це ти так пінишся? — здивувався Мілош. — Бо дійсність не відповідає твоїй ідеалістичній уяві?

— Юначе! Зостав свої цинічні зауваження для товаришів з дитячого майданчика! — гримнула я. — Краще подумай, як ми повідомимо про це твою маму.

— Я їй не скажу, — затявся Мілош. — Не терплю цього розчарування в її очах. Ну, знаєш, коли вона довідається, що я не геній.

— Мене от тільки дивує, як вона могла обманюватися так довго? Хіба вона не бачила твоїх табелів?

— Раніше я мав згідливіших репетиторів, — зізнався Мілек. — Вони писали за мене контрольні. А потім прийшла ти — і все закінчилося.

— Я тобі вже пояснювала чому.

— Знаю, знаю. «Якщо тебе скрізь возять, ти розучуєшся ходити, бо не мусиш послуговуватися ногами. А потім уже не можеш, навіть якщо хочеш».

— Ну бачиш! — зраділа я. — Ти запам’ятав!

Я хотіла, щоб він послуговувався ногами. Поки не пізно.

— Все чудово, — зітхнув Мілош. — Просто вже два роки, як я не маю жодних кінцівок, розумієш?

— І що мені тепер робити? — розмірковувала я вголос. — Найгірше, що ці «двійки» Мілош має з іспанської та «інґлішу». Як я поясню це його матері?

— Хіба ти не знала, як він вчиться? — здивувалася Марія.

— Він казав, що все в порядку! А з тим, що задавала йому я, справлявся блискуче! Звідки я могла знати, що в нього такий завал у школі?

— Бідний малий, — озвався Травка. — Добре, що в такому віці людина не забігає так далеко в майбутнє. Він іще не знає, що чекає на нього в червні.

— Припиніть! — ухопилась я за голову. — Що ж мені робити?

— А давай я їй скажу, — запропонував Філіпп.

— Як це ти?

— Нормально. Піду і скажу. Я такий.

— То, може, ми всі підемо? — сказала Мілька, зворушена Філіпповою відвагою. — Або принаймні відпровадимо тебе під самий паркан.

Ми пішли. Всі, крім Ірека, бо він, уражений станом своїх успіхів у навчанні, зборов нехіть до ворожби і вирішив відвідати бабусю. Повернеться завтра, хіба що ворожба виявиться несприятливою.

Згідно з Мільчиною пропозицією, ми відпровадили Філіппа аж до огорожі. Там зупинилися під обстрілом недовірливих поглядів спітнілих охоронців.

— Я мушу піти з тобою? — вже всоте запитала я Філіппа.

Він покрутив головою.

— Я залагоджу це сам.

Охоронці, почувши слово «залагоджу» зібгали кремезні п’ястуки. Філіпп без вагання наблизився до них. Вимовив кілька заклять, які, судячи з усього, подіяли, бо йому дозволили зайти до печери лева. Десять хвилин опісля він вийшов у супроводі прощальних усміхів розслаблених охоронців.

— Уже по всьому, — сказав він. — Ходімо на пиво? Тут неподалік є класна пивничка. Колись і я таку матиму.

— Але що було в Мілоша? — допитувалася найбільш зацікавлена, тобто Мілена. Я не годна була видобути із себе бодай звук.

— Усе гаразд. Але вдаючись до мови реклам прокладок, на малого чекають так звані критичні дні.

— Що ти сказав його матері?

— Правду. Що за гаданою Мілошевою геніальністю криються контрольні, написані його нужденними чи користолюбними репетиторами.

— О Боже! — простогнала я.

— Наразі вони, мабуть, відмовляться від твоїх послуг, — повідомив мені Філіпп. — Бо Мілошева мама шукає винних, де тільки можна. Вона згадувала навіть про безнадійні гени свого відсутнього чоловіка.

— Може, ми вже підемо на те пиво? — озвався Травка, побачивши мій вираз обличчя. — Я ставлю.

— І що ти тепер робитимеш? — поцікавилася Марія.

— Наразі якось дам собі раду. Завдяки переказу від святого Миколая.

Черговий переказ надійшов позавчора, і я впродовж двох годин боролася з потужною хвилею докорів сумління.

— Ти помирилася з татом? — зрадів Травка. — Я зі своїм теж.

— Бачимо, бачимо, — Єндрек показав на пиво. Вже третє цього вечора.

— Я не знала, що ти колись мав проблеми зі своїм автором, — сказала Марія. — Ти розповідав тільки, що він увесь час чогось шукає.

— Я не мав із ним жодних проблем, — заперечив Травка. — Як це кажуть у «Династії», ми випадково зустрічалися на раутах у Рокфелерів. Але тиждень тому батько виявив, що саме я є сенсом його життя. І зателефонував. Решту ви знаєте.