— Пан Арлан служив вашому вельможному батькові, пане, коли той разом із князем Кароном викурював Короля-Стерв’ятника з Червоних гір, — мовив Дунк до нього, не підводячись з коліна. — Я тоді був малим хлопчиною, але вже служив зброєносцем. При пані Арлані з Грошодубу.

Пан Манфред зморщив лоба.

— Та ні. Не знаю його. І тебе не знаю, хлопче.

Дунк показав йому щит старого.

— Ось його знак, крилатий келих.

— Мій вельможний батько повів у гори вісім сотень лицарів і майже чотири тисячі піхоти. Я не можу пам’ятати все військо ані в обличчя, ані по щитах. Може, ви й билися біч-о-біч з нами, але…

Пан Манфред знизав плечима.

Дунк на мить втратив мову. «Старого лицаря поранили на службі вашому батькові. Як ви могли його забути?»

— Але ж мені не дозволять кинути виклик на чесному полі, якщо за мене не ручиться знаний лицар або вельможний пан.

— А мені що до того? — запитав пан Манфред. — Ви марно згаяли мій час, добродію.

Якщо він піде до замку без пана Манфреда, то настане кінець усім його мріям. Дунк зміряв очима лілову блискавку, вигаптувану на чорному штофі жупана пана Манфреда, і мовив:

— Я пам’ятаю, як ваш батько розповідав у таборі, звідки узявся знак вашого дому. Однієї буремної ночі засновник роду віз листа Дорнійським Порубіж’ям. Раптом коня під ним убило стрілою, і він гепнувся на землю. З темряви виникли двоє дорнійців у кольчугах та високих шоломах. Його ж власний меч зламався при падінні. Коли він побачив дорнійців, то подумав, що настала його смертна година. Та коли дорнійці вже намірилися його зарізати, раптом ліловим світлом спалахнула блискавка, розпанахала небо навпіл і вбила дорнійців у їхніх сталевих обладунках просто на місці. Завдяки тому листові штормовий король переміг Дорн і з вдячності зробив посланця князем. То й був перший князь Дондаріон, який узяв собі за герб лілову зміїсту блискавку на чорному тлі, помережаному зірками.

Якщо Дунк гадав, що ця байка вразить пана Манфреда, то помилився.

— Кожен куховар і кожна табірна дівка з батькового війська чули цю оповідку. Не треба бути лицарем, аби її знати. Йдіть собі, добродію.

Дунк повертався до замку Ясенбрід з важким серцем, не уявляючи, що тепер казати, аби Плюмер надав йому право виклику на герць. Та не знайшов управителя в баштовому покої. Стражник сказав, що його можна пошукати у трапезній палаті замку.

— Може, мені зачекати тут? — запитав Дунк. — Чи надовго він пішов?

— Звідки мені знати? Чекайте, де хочте.

Трапезна була не надто велика, як і сам замок Ясенбрід проти інших замків. Дунк увійшов боковими дверима і відразу побачив управителя. Той стояв з ясенбродським господарем та десятком інших чоловіків коло почесного помосту. Дунк закрокував до них мимо стін, завішених вовняними гобеленами з вигаптуваною садовиною та квітами.

— …присягаюся, ти співав би іншої, якби то були твої сини, — розгнівано промовляв один з чоловіків, коли Дунк підійшов. Його пряме волосся і вугласта підстрижена борода були такі світлі, що в мороці палати здавалися сиво-білими. Та ближче стало видно, що насправді вони сріблясті з легкою золотинкою.

— Але ж Даерон не вперше так чинить, — відповів хтось інший. Того, хто це казав, Плюмер затуляв собою. — Ти не мав би змушувати його змагатися. Він так само чужий на герці, як Аерис або Раегель.

— Тобто на хвойд залазить куди частіше, ніж на коня, — буркнув перший. Широкий у плечах, могутньої статури принц — а то напевне був принц — мав на собі шкіряного куяка зі срібними заклепками, а зверху чорного важкого кунтуша, облямованого горностаєм. Срібляста борода лише частково приховувала віспини, що цяткували щоки. — Не треба тицяти мені в обличчя вади мого сина, братику. У свої вісімнадцять років він ще може виправитися. І виправиться, бо хай мене боги поб'ють, я сам із ним щось зроблю.

— Не корч із себе дурня. Таким вже Даерон уродився. І все ж він — твоя і моя рідна кров. Поза сумнівом, пан Роланд його знайде. А заразом і Аегона.

— Можливо. Після кінця турніру.

— Ну, хоч Аеріон нікуди не дівся. Якщо ти вже так кохаєшся в тому турнірі, то Аеріон однак краще за Даерона тримає списа.

Нарешті Дунк побачив, хто це говорить. Він сидів на панському кріслі, тримаючи в одній руці пачку пергаменів. Над його плечем стовбичив господар Ясенброду. Чоловік у кріслі був вищий за усіх інших на голову, судячи з довгих витягнутих ніг. Він мав присипане сивиною, коротко підстрижене волосся, чисто виголене міцне підборіддя. Ніс йому, схоже, ламали кілька разів. Хоча і одягнений дуже просто — у зелений камізелок, брунатний каптан і поношені чоботи — чоловік випромінював вагому впевненість, силу та владність.

Дункові спало на думку, що він приперся невчасно і не мав чути того, що тут казали. «Треба нишком піти й повернутися потім, коли вони скінчать», вирішив він. Та спізнився. Принц зі сріблястою бородою помітив його.

— Хто ви такий і задля чого вломилися без запрошення? — різко запитав принц.

— То, напевне, лицар, на якого чекає наш добрий управитель, — відповів чоловік у кріслі, посміхаючись Дункові так, що той зрозумів: його помітили від самого початку. — Це ми з тобою, братику, вломилися невчасно і без запрошення. Підійдіть-но ближче, пане лицарю.