— А до того часу багато хто вже його залишить, — підхопив Раймун. — То нехай благословить вас Воїн, пане лицарю.

— І вас також.

Якщо Раймун усього лише зброєносець, то якого дідька Дунк назвався лицарем? «Хтось із нас двох клеїть дурня.» Срібло у гамані настирливо нагадувало про себе, брязкало з кожним кроком. Він знав, що може втратити його за одну мить. Навіть правила турніру обернулися не на його користь: на цьому полі навряд чи пощастить стрітися з недосвідченим або слабким суперником.

Різні турніри могли проходити за десятком різних статутів залежно від примхи господарів. Інколи вчинялися битви між двома загонами лицарів, а інколи — бугурти за правилом «кожен за себе», де шанували переможцем того, хто останнім лишався стояти на ногах. Якщо ж турнір складався із двобоїв, то парувалися або за жеребом, або на розсуд розпорядника.

Пан Ясенброду влаштував турнір на честь тринадцятих іменин своєї дочки. Красній діві належало сидіти коло батька як «Королеві краси та кохання». Від її імені мали виступати п’ятеро поборників, яким вона роздала знаки своєї прихильності. Усі інші лицарі могли тільки кидати поборникам виклик. Проте кожний, хто завдасть поразки одному з поборників, мусив зайняти його місце і сам виступати поборником, допоки його не зсадить з коня наступний. Наприкінці третього дня кінних двобоїв остаточна п’ятірка поборників повинна була вирішити, чи залишити красну діву «Королевою краси та кохання», чи передати цей титул іншій панні.

Дунк витріщався на трав’янисте поле, на порожні крісла на помості, й зважував своє непевне щастя. Одна перемога, і він уславиться як переможець на Ясенбродській луці — хай усього лише на годину. Щоправда, старий прожив на світі мало не шістдесят років, але жодного разу не став переможцем турніру. Гаразд, але хіба Дункові сподівання такі вже марні? Боги ж мають ласку до людей. Він згадав пісні, які чув у лицарських мандрах: про сліпого Симеона Зореокого, уславленого чеснотами Сервина Дзеркального Щита, принца Аемона Драконолицаря, пана Риама Рожвина, Флоріана-Дурня. Усі вони здобували перемоги проти ворогів набагато жахливіших, аніж його можливі суперники. Але ж то були великі звитяжці, відважні воїни шляхетного роду. Не рахуючи хіба що Флоріана. «А хто я такий? Дунк з Блошиного Подолу? Чи все-таки лицар Дункан Високий?»

«У наступні дні все вирішиться саме собою», подумав він. Тоді підхопив мішок з обладунком і рушив до торгівельних рядів у пошуках Баш-Булата.

Яйк виявив у таборі велику наснагу до праці. Дунка це втішило. Він ще й досі побоювався, аби його новий зброєносець не накивав п'ятами.

— Чи добру ціну дали за кобилку? — запитав хлопчина.

— А як ти знаєш, що я її продав?

— Ви поїхали верхи, а повернулися пішки. Якби її вкрали розбійники, ви б лютували.

— Дали стільки, щоб вистачило на оце.

Дунк витрусив з мішка новий обладунок.

— Якщо хочеш колись стати лицарем, маєш навчитися відрізняти добру зброю від поганої. Ось дивися, це добра робота. Кольчуга — подвійного плетіння, кожне кільце зачеплене за два інші, бачиш? Вона дає ліпший захист, аніж одинарне плетіння. А тепер шолом — бачиш, як майстер Баш закруглив його зверху? Меч або сокира розрубає плаский верх, а на цьому тільки ковзне.

Дунк опустив глухого шолома на голову.

— Ну як?

— Заборола немає, — відзначив Яйк.

— Є дірки для повітря. Забороло — то слабке місце.

Це він сам щойно почув від Баш-Булата. «Підняв забороло дихнути повітрям — от тобі й стріла в око. Якби ви знали, скількох лицарів спіткала така доля, то нізащо б не схотіли шолома із заборолом». Так казав Дункові майстер-зброяр.

— Ані гребеня, ані кити, — чіплявся Яйк далі. — Простий собі горщик.

Дунк підняв шолома з голови.

— Та нехай. Які куми — такі й шоломи. Бачиш, як блищить? Це твоя робота — його налощувати. Знаєш, як обдирати іржу з кольчуги?

— У барилі з піском, — відповів хлопець, — але ж ви не маєте барила. А чи не купили ви часом і шатра, пане?

— За які гроші? Я тільки одну кобилу продав.

«Хлопець занадто зухвалий, не на добро. От якби ж повибивати з нього зайву дурість.» Та він і сам розумів, що нічого вибивати не буде. Зухвалість малого припала Дункові до смаку — ще й сам би трохи в нього позичив. «Виходить така штука, що мій зброєносець відразу і сміливіший від мене, і розумніший.»

— Ти добре тут упорався, Яйку, — мовив до нього Дунк. — Вранці підеш зі мною, подивишся на турнірне поле. Купимо коням вівса, а собі свіжого хліба. Може, ще й шматок сиру. Там на одній ятці продають добрий сир.

— То мені доведеться заходити до замку?

— Чом би й ні? Колись і я житиму в замку. Може, встигну-таки вислужити місце вище солі, поки живий.

Хлопець нічого не відповів. «Соромиться, мабуть, заходити до панської домівки», подумав Дунк. «Та нехай, з часом звикне.» Відтак Дунк повернувся до своєї лицарії: милувався з усіх боків і розмірковував, чи довго її носитиме.

Худий та довгий пан Манфред мав кисле обличчя, а вдягнений був у чорного жупана з ліловою блискавкою дому Дондаріон на грудях. Та Дунк і без герба згадав би його по кудлатій гриві рудо-золотого волосся.