Дунк підняв рожно і вкусив м’яса. Мабуть, коза, піддобрена якимсь панським зіллям, що він його раніше й не куштував. Масний сік потік підборіддям.

— Аегон, кажеш. Ясна річ. На честь Аегона Дракона, треба гадати. Скільки-бо Аегонів сиділо на троні?

— Четверо, — відповів малий. — Загалом чотири Аегони.

Дунк пожував, ковтнув і відламав іще хліба.

— Навіщо ти це утнув? Аби взяти на кпини недолугого заплотного лицаря?

— Ні!

Очі хлопця наповнилися сльозами, але дивилися мужньо і прямо.

— Я мав служити зброєносцем при Даеронові. Це мій старший брат. Я навчився усього, що має знати добрий зброєносець. Але Даерон — поганенький лицар. Він і на турнірі битися не хотів. Коли ми поїхали з Перелітку, він утік з почту, але не додому, а просто до Ясенброду. Гадав, що на тій дорозі нас ніхто не шукатиме. Це він і поголив мені голову, бо знав, що батько по нас пошлють. Даерон має зовсім звичайне волосся, таке собі світло-брунатне. А моє — таке саме, як в батька та Аеріона.

— Кров дракона, — мовив Дунк. — Кожен знає про срібне з золотом волосся і волошкові очі.

«Тупіший за кут замку, Дунк.»

— Так. Отож Даерон його і зголив. Хотів, щоб ми сховалися до кінця турніру. А тоді ви подумали, що я при стайні служу, і…

Він опустив очі.

— Мені байдуже, чи битиметься Даерон на турнірах, але я хотів служити зброєносцем. Вибачте мені, пане. Дуже прошу.

Дунк поглянув на нього і задумався. Він знав, як це — бажати чогось так сильно, щоб піти на будь-яку брехню, аби тільки наблизитися до мрії.

— Я гадав, що ми з тобою схожі, — мовив він. — Може, й справді схожі. Але не зовсім так, як я гадав.

— І все ж таки ми обидва з Король-Берега, — відповів хлопець з надією на примирення у голосі.

Дунк зареготав.

— Еге ж! Ти з маківки Аегонового пагорба, а я — з його подолу.

— Знизу нагору не так уже й далеко, пане.

Дунк вкусив цибулі.

— Як мені тебе називати: ясновельможним паном, вашою милістю, чи ще як?

— При дворі саме так, — визнав хлопець, — а деінде, пане, якщо хочте, звіть Яйком.

— Що мені зроблять, Яйку?

— Мій дядько хочуть бачити вас. Як попоїсте, пане.

Дунк відсунув тацю і підвівся.

— Годі, попоїв. Одному принцові я вже загилив по зубах. Не хочу примушувати іншого чекати.

Господар Ясенброду віддав на час турніру своє помешкання принцові Баелору, тож Яйк… ні, Аегон, слід звикати… привів його саме до князевої світлиці. Баелор сидів і читав при світлі воскової свічки. Дунк став перед ним на коліно.

— Встаньте, — мовив принц. — Бажаєте вина?

— З ласки вашої милості.

— Налий панові Дункану, Аегоне, келих солодкого дорнійського червоного, — наказав принц. — І спробуй не заляпати пана лицаря. Ти й без того вже досить зла йому зробив.

— Хлопець не заляпає, ваша милість, — мовив Дунк. — Він гарний хлопчина. І добрий зброєносець. Він не бажав мені зла, це я знаю напевне.

— Щоб наробити зла, не обов’язково його бажати. Аегон мав бігти до мене, коли побачив, що його брат робить тим лялькарям. Натомість він побіг до вас, і добра з того не вийшло. Бо те, що ви вчинили… не скажу, що мені б не кортіло вчинити так само, але ж я — кронпринц, а не заплотний лицар. Бити ногами королівського онука нерозумно за будь-яких обставин.

Дунк похмуро кивнув. Яйк приніс йому повного по вінця срібного келиха. Дунк узяв і зробив довгий ковток.

— Ненавиджу Аеріона, — вимовив Яйк з пристрастю. — Я, пане дядьку, змушений був бігти по пана Дункана, бо до замку надто далеко.

— Аеріон є твоїм братом, — суворо мовив принц, — а септони вчать нас любити своїх братів. Аегоне, залиш нас. Я бажаю говорити з паном Дунканом наодинці.

Хлопець поставив глека з вином і дерев’яно вклонився.

— Як накажете, ваша милість. — Він вийшов через двері світлиці й тихенько зачинив їх за собою.

Баелор Списолам деякий час дивився Дункові в очі.

— Пане Дункане, дозвольте мені дещо запитати. Чи добрий з вас лицар? Тобто чи вправно ви володієте зброєю?

Дунк не знав напевне, що відповісти.

— Пан Арлан вчив мене битися з мечем і щитом, влучати списом у кільця та опудала.

Принца Баелора, здавалося, ця відповідь стурбувала.

— Мій брат Маекар повернувся до замку кілька годин тому. Він знайшов свого спадкоємця п’яним у заїзді за день шляху звідси на південь. Маекар ніколи цього не визнає, та я гадаю, він потай сподівався, що його сини на цьому турнірі перевершать мого. Натомість вони обидва зганьбили свого батька. Що йому тепер робити? Вони — кров від його крові. Маекар розлютився і мимоволі став шукати, на кому зірвати свою лють. І знайшов вас.