І вда­ри­ла стра­шен­ная по­ява

Його в грудь п’ястю. Від уда­ру то­го

Спинилось сер­це в своїм скорім ру­ху,

Застигла кров, по­синіло ли­це,

Кровава піна ста­ла на ус­тах

І за­вер­ну­лись у орбітах очі.

Мов труп, на зем­лю по­ко­тивсь Ва­лентій

І так ле­жав, мерт­вий, заціпенілий.

Тоді коліном прик­ляк­ла по­ява,

Притисла, що аж кості затріща­ли,

І, на­хи­лив­шись над йо­го ли­це,

Щось ти­хо шеп­ну­ла йо­му до уха,

Таке страш­не, гли­бо­ко таємни­че,

А так пе­ку­че, мов жа­ло оси,

Заправлене в пе­кельную от­ру­ту.

І верг­лось враз Ва­лентієве тіло,

Як ме­чесь ящірки відтя­тий хвіст,

І по­ча­ли всі сус­та­ви пру­ча­тись

І ки­да­тись, о зем­лю бить со­бою

В стра­шен­них су­до­ро­гах. Ру­ки рва­ли

Траву і зілля; скре­го­та­ли зу­би,

А з здав­ле­ної груді до­бу­вавсь

Звірячий, ди­кий, про­шиб­ли­вий го­лос.

В землі вже яму ви­бив під со­бою,

З-під нігтів рук по­вис­ту­па­ла кров,

І піною пок­ри­ло­ся ли­це,

Коли вкінці по­ява відсту­пи­ла

Від му­че­ни­ка. Зціплий, нед­ви­жи­мий,

Посинілий, стра­шен­ний, він ле­жав,

Мов труп. Лиш звільна підно­си­лись гру­ди,

Свій обіг звільна по­чи­на­ла кров,

І дов­гих хвиль бу­ло потрібно, щоб

В бо­лющім тілі знов затліла іскра

Життя, і мислі, й тям­ки. Звільна, ти­хо

Валентій встав, хит­ким, не­пев­ним кро­ком

Ступив на­пе­ред і спи­нив­ся знов.

У го­лові йо­го бу­ла пус­ти­ня:

Що ста­лось з ним - не тя­мив. Все від хвилі,

Як ки­нув­ся на зем­лю, про­ся­чи

Недуги в бо­га, по­то­ну­ло в чор­ну

Тьму за­бут­тя. Лиш біль ли­шив­ся лю­тий,

Якийсь таємний, нев­ло­ви­мий біль,

Котрого він не знав при­чи­ни й місця.

Страшна уто­ма тіла ще зміцня­ла

Той біль, хоч се був біль душі, не тіла.

І враз йо­му не­яс­но при­га­да­лась

Страшна по­ява, що бо­ро­лась з ним,

І при­га­да­лось, що якісь страшні

Слова во­на йо­му шеп­та­ла в ухо,

Що від тих слів ду­ша йо­го за­мер­ла

І тіло за­ме­та­ло­ся, мов кож­дий

Сустав в нім рвавсь від цілості осібно,

І що сло­ва ті - се при­чи­на бо­лю.

Жало, що й досі в рані ще стри­мить.

Та що се за сло­ва? Який їх зміст?

Він дар­ма хо­ру дум­ку нап­ру­жає,

Ворушить спо­мин­ки! Не­мов залізна

Стіна дов­ко­ла слів тих заск­ле­пи­лась,

Добратися до них ніяк не мо­же.

І, сам се­бе не тям­ля­чи, в за­думі

Повільним кро­ком він у дім пішов

І в за­лу, пов­ну гос­тей, світла, шу­му

І ра­дості, всту­пив, мов дух Ере­ба.

Один лиш крик смер­тельної три­во­ги

Пройшов по гос­тях, ос­товпів отець,

Зомліла Сільвія на вид йо­го.

Блідий, розх­рис­та­ний, з ли­цем кро­ва­вим,

З роз­куд­ла­ним во­лос­сям, в пор­ваній

Одежі, з впер­ти­ми на­пе­ред се­бе

Очима, він сто­яв хви­ли­ну в две­рях,

Немов на­га­ду­вав, де він зай­шов,

Мов ди­ву­вавсь, чо­го по­мовк­ли так

І побіліли й зат­ремтіли всі.

Відтак повільно, мовч­ки пе­рей­шов

Півперек за­ли й сів ко­ло невісти.

Мов ан­гел смерті про­летів над до­мом,

І за­мах­нув ме­чем, і пе­ре­тяв

Усі живі нит­ки, що сер­це з сер­цем

В’язали, - так на­раз по­чу­ли гості

Якусь відра­зу, страх, об­рид­жен­ня

До му­че­ни­ка. Мов­чан­ка засіла

Мертва на місце ра­дості; му­зи­ки

Утихли, світла гас­нуть по­ча­ли,

І гості ти­хо, бо­яз­но роз­повз­лись

Із за­ли. Німо, ми­ючись сльоза­ми,

Не ог­ля­да­ючись, пішла вкінці

І Сільвія. Ли­шень отець ста­рий

З роз­би­тим сер­цем, у стра­шеннім горі.

Котрого сам не ро­зумів, не збаг,

Остався з си­ном, що все ще сидів

Німий, нед­виж­ний, витріщені очі

Впер в од­но місце і всі си­ли ду­ху,

Всі мислі й нер­ви нап­ру­жав і му­чив,