Поезії
вернуться

Франко Иван Яковлевич
Шрифт:

23/I 1880

НЕ БІЙТЕСЯ ТЮРМИ!

(Сонет)
Не бійте­ся тюр­ми, о дру­ги мо­лодії! Не бійте­ся тих пут, що на ко­рот­кий час Обкручують, не­мов хо­лодні чорні змії, Безсильне тіло! Що зна­чить се все для нас? Бажається па­нам пог­раться тро­хи з на­ми, Бо ба­чать, що в тюрмі зовсім ми в їх ру­ках, Ну і обвіша­ють ста­ри­ми бренькач­ка­ми, Щоб зна­ти, як бу­ло в се­редніх ще віках. Ніщо для нас тюр­ма. Ми інші тюр­ми знаєм, Тверді, без­вихідні, уперті та живі, І про­ти них, бра­ти, бор­ню ми підіймаєм! А в тій слабій, дурній, хоч кам'яній, тюрмі Ми ба­чим тільки страх панів і понімаєм, Що панст­во їх кру­хе, як му­ри ті німі.

Написано 1880 р., досі не дру­ко­ва­но.

СУЧАСНА ПІСНЯ

Вона не за­бав­ка ди­тин­на, Вона не мрія зо­ло­та, Вона не ніжная, не­вин­на І несвіду­ща кра­со­та. Вона не пес­тощі лю­бо­ви, Не вітру шум, не шепіт хвиль. Вона твер­де, рішу­че сло­во, Вна ок­лик ду­ху го­лос­ний. Вна дзвін той, що на­род скли­кає В добі не­щасть до друж­них діл, Потужна пісня бой­овая, Защита се­ред гра­ду стріл. Вона ог­нис­тая лу­чи­на, Що жа­ру в сер­ця до­ли­ва, В ма­шині пос­ту­пу пру­жи­на, Непоборима і жи­ва. Не в сріблі, злоті, ок­са­миті Вона збли­жається до вас, - Вона робітни­ця і в світі Свою ро­бо­ту зро­бить раз. Вна в серці криє біль пе­ку­чий, Но вна не вмер­ла ще про­те, Вона жи­ва, як люд ро­бу­чий, В котрім все людськості життє. Вона гор­да і пе­ред си­лов Ніколи не зігне чо­ла. Вна дуб по­туж­ний над мо­ги­лов, Посеред хвиль бур­них ска­ла. Вна яс­ним оком заг­ля­да­ла У грудь відвічних по­колінь, Століть гро­ма­да проліта­ла Поперед нею, на­че тінь. Вна го­ря людсько­го страш­но­го Нори гляділа з давніх літ, Вона боліла, мліла мно­го, Заким на яс­ний вий­шла світ. Тож не цу­рай­тесь ви­дом бідним, Нескладним го­мо­ном її, А сер­цем щи­рим і свобідним Прийміть і по­любіть її. Тож не цу­рай­те­ся, що сто­ни Часом крізь пісню ся прор­вуть; Се ж серць терп­ля­чих міліони В тій пісні друж­ним боєм б'ють. Прислухайтесь до то­го бою, До зітхань го­ря в чорній тьмі, Пригляньтесь до жит­тя з люб­вою, - А ви по­лю­би­те й її.

Написано 1880 р., досі не дру­ко­ва­но

НЕ ВСЕ ІЩЕ БУ­ЛО, ЩО МО­ЖЕ БУ­ТИ...

Не все іще було, що може бути. Не все, що мож розумного гадать, було вже гадано. По тій же пути не все історії колеса мчать. Та тільки що розумного творилось, розумного гадалось до сих днів, - найменш у мозках одиниць зродилось, найбільш народ зробив і виповів.

СМЕРТЬ УБІЙЦІ

Вмирав мужик. Ну, що за диво? Таж тисячі іх мруть щодня, спокійно мруть, від смерті ждучи, чого не мали від життя. І сей так умирав. Сусіди зійшлися, гуторять, дітий, уже дорослих, розважають, - аж з ліжка обізвавсь старий: "Хтів сповідатись я попові, та передумав; що вже крить? Один гріх в мене на сумлінні, та з нього піп не розгрішить. Громадський гріх се, тож прилюдно його сповімся, - ви судіть і, як вам каже совість ваша, виніть мя або розгрішіть. І ви, мої кохані діти, сю сповідь слухайте, щоб знать, чию хороните ви пам'ять, чим батька свойого назвать. Ви - діти вбійці! Не жахайтесь! Ось близько сорок літ уже я гріх той ношу на сумлінні, а він сумління не пече. Так, дорогі мої сусіди, - я людську жизнь на душу взяв! Чи бог простив мя, чи по смерті віддасть, що ту ми не віддав?.. Бо всяке вбійство, кажуть люди, бог тяжко-тяжко відплатить… Я суду божого не знаю, но серце в мене не дрижить. Вже тому сорок літ без мала, - то ще за панщини було, - під панською руков дрижало, стогнало стоном все село. А пан наш був, мов звір той, лютий, - лиш чоловіком дарма звавсь; він крові нашої всисався, а горем нашим потішавсь. Бувало, вечором з роботи прийдем, під ґанком станем в ряд, - виходить пан карати "виних", а всі вже наперед дрижать. Хто винен, в'язано до стовпа, а нам всім в очі му плювать, - а хто не плюнув, тому цюри як стій вліпили двадцять п'ять. Хто на роботу запізнився, той голий в будяки лягав; хто з отаманом посварився, той глини повен рот дістав. Дівчат з села для свої втіхи він глину заставляв місить і тішивсь, як по пояс в глині весь день ся мусили крутить. Що катував, що збиткувався, останні цомоги з нас ссав, що працев нашов наїдався, - народ терпів все і мовчав. І я терпів не раз і гнувся, но мій терпець вкінці пропав: ну, мою милу - вашу матір - до себе пан в покої взяв! Та й ще, - шептали стиха люди, - мене в рекрути хоче дать… Я чув, що лихо не минеться, і я рішився - хвилі ждать. Сейчас на другий день погнали нас, може, двадцять парубків, у панський сад, - бач, захотів пан в саду кручених хідників. Розставив нас тивон, відмірив, що кождий мав за день скопать… Мене в такий дав закамарок, що вкруг нікого не видать. Направо гліг розлогий, груші, іззаду возівні стіна, край неї хвірточка маленька… Ну, став я. Холод, тишина, крізь листя сонечко меркоче, мов злоті шнури в густині… Я став, - так якось важко, сумно в душі зробилося мені… Рискаль з рук випав. Я подував: "Бог вість, чи довго ще на сей хороший світ буду глядіти?" І сльози бризнули з очей. Аж гілка хрусь! Я обзираюсь - передо мною пан стоїть, цілий почервонів зо злості, в руці шнур зложений держить. "Га, - крикнув, - шельмо, так ти робиш!" На мене шнуром замахнувсь, - і в мні мов блисло: все ми одно! Я скочив, наче вуж звинувсь, з руки му вирвав шнур, в тій хвилі заверг на шию, зашморгнув і, пок ще пан скричати здужав, на конар груші відтягнув. Затріпавсь пан - коротку хвилю… Я в другий кут - хоть весь дрижав - став, так коплю, так працюю… Ну, дав біг, я спокійний став. Гляджу: тиша, нема нікого, пан висить… От тоді я в крик: "Рятуйте! Гвалту! Пан повісивсь!" На крик летить тивон, візник, летять робітники і слуги… Круг груші стали і глядять, мов остовпілі, - не рятують, не відтинають, а мовчать. А далі слуги всі розбіглись на всі боки: хто дещо мав накрадене - побіг ховати, а красти, хто ще не накрав. Почула й пані, що ся стало, - не вийшла навіть, - ми самі відтяли го, внесли у сіни і положили на столі. Моя ж Оришка як почула, що пана вже нема, вікном - покій був замкнений - гульнула і, мов скажена, вділ селом домів побігла, мовби гнав хто за нею, - вилізла на під і там просиділа до ночі… От так-то пасмо наших бід урвалося. Ніхто за паном, за катом людським, не жалів. Мене ні про що не питали, і я нічого не повів…" Замовк старий. Стояли люди, мов хмара давніх, вічних бід овіяла їх душу сумом. "Ну, що ж, сусіди, осудіть!" І враз сказали всі сусіди: "Сам бог, як бачим, тя простив, то й людська совість тя прощає". Розкішний усміх прояснив лице старого. Як зірниця заходить тихо над Ділом, так тихо, радісно, спокійно заснув убійця вічним сном.

ОСІННІЙ ВІТРЕ, ЩО МО­ГУ­ЧИМ СТО­НОМ...

Осінній вітре, що могучим стоном Над лісом стогнеш, мов над сином мати, Що хмари люто гониш небосклоном, Мов хочеш зиму, сон і смерть прогнати - Що у щілинах диким виєш тоном І рвеш солому із сільської хати, Зів'яле листя гоном перегоном По полю котиш, - вітре мій крилатий! Я довго, пильно слухав стону твого І знаю, чом так стогнеш ти і плачеш: Тобі жаль сонця, цвіту, дня літнього! О вітре, брате! Як мене побачиш Старим, зів'ялим, чи й по мні заплачеш, Чи гнівно слід буття завієш мого?..

1882

ЯК ДВОЄ ЛЮБ­ЛЯТЬСЯ, А ЖДУТЬ...

Як двоє любляться, а ждуть Розлуки хоч би на ча­сок, То од­но од­но­му да­ють На пам'ять не­за­будь-цвіток. Я теж люб­лю. Пал­ка, важ­ка, Нерадісна моя лю­бов; Вона, мов слабість десь яка, Ввійшла мені вже в кість і кров. Та хоч би й нині жизнь моя Попала в жерт­ву во­ро­гам, Тому, ко­го ко­хаю я, Я не­за­будьки не по­дам. Забудь ме­не, на­ро­де мій, Коли щас­ли­вий і міцний, До праці ста­неш на свій лан І в своїй хаті бу­деш пан; Коли не бу­де між то­бою Ані го­лод­них, ні труд­них, Ані обійде­них судьбою, Ні слуг, ані панів бут­них; Коли у всіх твоїх дітий Чуття та мислі розцвітуть, Ти ста­неш чис­тий, мов свя­тий, Тоді про ме­не ти за­будь.

Написано в р.1883.

СМЕРТЕЛЬНО РАНЕНИЙ

Спинили кров. По­що спи­ня­ти? Нехай те­че та кле­ко­тить, Як та кри­ни­ця! Час вми­ра­ти, Бо страш­но, тяж­ко в світі жить. Ох, як бо­лить! Та се лиш хви­лю. Вже по­лек­ша, знать, нас­тає… Великий пан прий­де, по­хи­лю Остатній раз чо­ло своє Під сильною йо­го ру­кою Й війду у царст­во су­по­кою. Що там за гомін? На­до мною Лавиною він кам'яною Гримить, мов чор­ная го­ра. Що то за крик? Ах, знаю, знаю! Виразно, яс­но спо­ми­наю: Се та сподіва­на по­ра! Там ву­ли­ця­ми сту­го­нить Ріка на­ро­ду і ва­лить Тиранський трон! Гар­ма­ти гра­ють, Реве по­же­жа, кров­ця ри­не, А лю­ди ве­реск підійма­ють, Страх їм за­мовк­нуть не дає. То ре­во­люція, єди­не, Коханеє ди­тя моє. Га, де я? Чом я не між ни­ми, Не між бор­ця­ми мо­ло­ди­ми, Не в вирі лю­тої війни? О бо­же! Тро­ни і ти­ра­ни Втонуть у крові, а во­ни Сказать го­тові:"Де ж був ти? Чому не бив­ся ра­зом з на­ми Проти не­волі й тем­но­ти?" Я ж дов­го, тяж­ко пра­цю­вав І слуш­но­го ча­су все ждав, - Де ж я те­пер? Ку­ди по­пав? Понурі стіни і склепіння Злорадо пнуться наді мною, Мов во­ро­ги, - бліде проміння Ледве тісненькою шпа­рою Знадвору ллється. Про­яс­ни­лось… На мні, дов­ко­ла ме­не кров… Не мо­жу вста­ти… Чи то сни­лось, Що в про­пасть впав я стімго­лов? Немов по­тов­че­не все тіло… А там… а там ки­пить десь діло, Що час йо­го те­пер прий­шов. Година то­му - я дав знак До лю­то­го, страш­но­го бою. Я сильний був, здо­ров… О, як Бажав я ки­нуться стрілою… Хоч на­ло­жи­ти го­ло­вою, Аби лиш во­ро­га зла­мать! І впав я в пер­шо­му ря­ду. Куди піду, ту­ди піду, - Чи бу­де хто про ме­не знать, Чи ні, бай­ду­же се мені. Зробив я те, що міг зро­би­ти; Чи доб­ре - не мені су­ди­ти, А те, що жде по кінчині, Ось-ось вви­жається, не­мов у сні.

Написано 1883 р., докінче­но д[ня] 15 ве­рес­ня 1914.

НЕ СХИ­ЛЯЙ СВОЄ ЛИЧ­КО ПРЕК­РАС­НЕ...

Не схи­ляй своє лич­ко прек­рас­не, Не за­ту­люй повіка­ми віч, Із кот­рих то ми­го­че, то гас­не Промінь світла в жит­тя мо­го ніч. Дай мені ссать з жа­гою го­лод­но­го Теє рай­ське проміння жи­ве, Що з таємних гли­бин бла­го­род­но­го, Непорочного сер­ця пли­ве! Щоб, те­бе над жит­тя я ко­ха­ючи, Так доб­ро теж і прав­ду ко­хав, Про твоє ущас­лив­лен­ня дба­ючи, Я й про бідних, пок­ривд­же­них дбав. Ти будь іскрою в мні гро­мо­вин­ною, Що і в мерт­во­му збуд­жує рух, Будь вітхнен­ня струєю нев­пин­ною, Що рве вго­ру і сер­це, і дух. Хай у сер­деньку віру в бу­ду­щеє Відновлять твої ніжні сло­ва, Відновлять пісень джер­ло цілю­щеє, Що змо­ро­зи­ла жизні зи­ма. Розігнавши всі сумніви й му­ку, Ти цілим ме­не му­жем зро­би, Щоб з то­бою я жив ру­ка в ру­ку Для доб­ра, для лю­дей, для бор­би.