Поезії
вернуться

Франко Иван Яковлевич
Шрифт:

Написано в Станісла­вові в ве­ресні 1883

Я ЗАБУВ

Я й за­був, що то осінь хо­лод­на, Я й за­був, що то смерті по­ра, Я й за­був, що ти кров бла­го­род­на, Що між на­ми бе­зод­ня ста­ра, Що між на­ми на­роднії сльози, Що лю­биться нам зовсім не слід; Я й за­був, що столітні пог­ро­зи Відлучили від мо­го твій рід. Я за­був - ні, я ду­мав, бе­зум­ний, Що за­си­па­на прірва ста­ра, Заповнили її тру­пи й трум­ни… Отже ж ні! Ще, ма­буть, не по­ра! О, за­був я про тин той спи­же­вий, Що між на­ми гра­ни­цею став, І те­бе я, мій цвіте ро­же­вий, Як лиш міг, як умів, по­ко­хав! Я й за­був, що вже квіти пов'яли І ні з чо­го віноч­ка плес­ти, Що во­ни й не мені розцвіта­ли, - Я за­був, і тяж­кую нес­ти Доведесь мені ка­ру за теє! Я за­був, моя біла лілеє, Що моєю не мо­жеш наз­ва­ти­ся ти, - Я за­був­ся, прос­ти!

Написано д[ня] 10 па­до­лис­та 1883 р.

ОСТОРОГА

Ей, не лю­би ме­не, дівчи­но! Як хо­чеш лю­бощів ре­чис­тих, Як хо­чеш роз­коші й ог­нис­тих Присяг, зак­лять і зітхань мно­го, Щоб нер­ви мліли, дух спи­ра­ло, Кров би­лась бур­но, бе­зу­пин­но І сер­це в груді зав­ми­ра­ло, - Коли ба­жаєш всього то­го, То не лю­би ме­не, дівчи­но! Ей, не лю­би ме­не, дівчи­но, Як хо­чеш жи­ти в су­по­кою, Плідне мов дре­во над рікою, Діток ко­ха­них го­ду­ва­ти, Синів да­ва­ти в шко­лу, в лю­де, Дочкам го­то­вить ниш­ком віно, На влас­ну путь бла­гос­лов­ля­ти, - Зо мною, хто зна, чи те бу­де, Тож не лю­би ме­не, дівчи­но! Бо я бо­рець, моя риб­чи­но! Бо я робітник твер­до­ру­кий, Мене тру­ди ждуть, бої й му­ки, Мене ждуть бурі гро­мовії, Що, мо­же, й розіб'ють суд­но те, В котрім ми поп­ли­вем, ди­ти­но! Як змо­жеш ти тяг­ти вес­ло те І не зля­ка­ють бурі тії, Тоді лю­би ме­не, дівчи­но!

Написано 10 па­до­лис­та 1883 р., досі не дру­ко­ва­но.

АПОСТРОФА

Квітко осінняя, Квітко бліда! Вже по­ра змінная, Сльоти, біда, Ранки з мо­ро­за­ми, Млистії дні, - Вмитая сльоза­ми Зв'янеш на пні. Ох, не роз­вив­ши ще Сил весь засіб І не на­жив­шись ще, Ляжеш у гріб. Квітко осінняя, Що се тобі, Що не роз­ви­лась ти В раншій добі? Чи до­ля лю­тая, Мачуха, знай, Не при­ве­ла те­бе В легітний май? Чи з ми­ло­сер­дя Далась ти на глум, Щоб потіша­ти наш Осінній сум?

Написано д[ня] 11 па­до­лис­та 1883, досі не дру­ко­ва­но.

ПЕРСПЕКТИВА

Квітко осінняя, Бита сльотою, - Чом так тяж­кий мені Жаль за то­бою? Стрівши мельком те­бе На своїй пу­ти, Чом же не мо­жу я Тебе за­бу­ти? Чом в са­моті мені, В хви­лях за­ду­ми, Чуються ті грізні Бурі та шу­ми, Плеще хо­лод­ний дощ, Вітри ре­вуть, Що те­бе до землі Топчуть і гнуть? Чом у самітньому Важкому сні Бачиться твій сум­ний Образ мені? І те ли­це бліде, Зблідле від го­ря, Й око гли­бо­ке те, Мов безд­на мо­ря; Руки ди­тячії З тру­ду об­вис­ли І на чолі блідім Ясний знак мис­ли; Ніжні ус­та, лю­бих Слів дже­ре­ло, Шо з них нарікан­ня Ще не пли­ло? Світла і чис­тая, З нічної те­мені Чом так жалібно ти Глядиш в ли­це мені? Чом твоє ти­хеє, Добреє око Так про­ни­ка мені В ду­шу гли­бо­ко? І про­би­ра ме­не Трепет таємний, Але вти­ша ме­не Голос не­зем­ний: "Ні, дру­же, ні, не нам Снить про жизнь лю­бу, Буря осіння нам Гра - не до шлю­бу. Рада б жит­тя про­жить, Друже, при тобі, Та вже зи­ма біжить, Що, мо­же, нас зло­жить В спільно­му гробі".

Написано д[ня] 14 па­до­лис­та 1883 р. досі не дру­ко­ва­но.

ЗВІРЯЧИЙ ПАРЛАМЕНТ

(Уривок політич­ної бай­ки)
Надоїло са­мов­лад­но Львові па­ну­ва­ти Довелося vo­lens no­lens [1] конс­ти­туц'ю да­ти. Радість у звірячім царстві. "От те­пер нам гар­но! Бо хоч бу­дуть бра­ти й дра­ти, то пар­ла­мен­тар­но". От роз­пи­са­но ви­бо­ри. Ну, се кож­дий знає, Як то при та­ких ви­бо­рах у звірів бу­ває. Вівці, що най­більшу в краю предс­тав­ля­ли ма­су, Вибрали Вовків пос­ла­ми, що прибігли "з ля­су". А лиш трьох зі сво­го ро­ду. По­сумніли Вівці: "От, бач, шту­ка! Конс­ти­туц'я із Вов­ка­ми в спілці!" От зійшлись пос­ли звірячі на сей­мо­ве віче, - Лис Ми­ки­та був мар­шал­ком, Но­соріг був віце, А від Льва Медвідь Заліський мав вер­хов­ну вла­ду. Лис Ми­ки­та, вкло­нив­ши­ся, от­во­рив на­ра­ду: "Чесне соб­раніє! Дуже я рад, Що де не гля­ну я, - Згода та лад. Мов на праг­нущії Діти кра­си Впали цілющії Краплі ро­си, Так і в суспільності В нашій землі Сімена спільності Й зго­ди зійшли. Вороги знатнії Предовгий час Сіяли братнії Розлади в нас, Визивали роз­личнії Мари грізні, Систематичнії Плели брехні, Щоб мо­ло­де­чую Згоду зірвать, Масу ове­чую Підбунтувать, Щоб плем'я вов­чеє Слабло са­мо, Всіх в як­най­дов­шеє Впрягти яр­мо. Та міць гос­под­няя Розбила їх, Підлість б[ез]одняя Сповзла, мов сніг. В щирім довірії Вівці к бра­там В обійми сірії Верглись Вов­кам. Раді тра­диції Давні дер­жать, В вовчій опіці і Жить, і вми­рать. Раді по­вин­ності Давні нес­ти Без суп­ро­тив­ності Й хит­рої мсти".

1

1 - Хо­чеш не хо­чеш (лат.).

Написано д[ня] 15 ве­рес­ня 1883, досі не дру­ко­ва­но.

НЕ БЕЗ АЛЕ

Гарна дівчи­но, ти, цвіте роз­ви­тий, Глянуть на те­бе - зна­чить по­лю­би­ти, Глянуть в ті очі, як мо­ре без дна, Вчути той го­лос, дзвінкий, як стру­на, Вчути той ти­хий сміх, Сумом по­ви­тий, - Як же те­бе би міг Хто не лю­би­ти? Гарна дівчи­но, бліда­вая зірко, Думать про те­бе і сум­но, і гірко.

Написано д[ня] 16 мар­та1884 р., досі не дру­ко­ва­но.

ПЕРША ВЧИТЕЛЬКА

Говорить вість, що пер­ша в раю Єва Згрішила пізнан­ням доб­ра і зла, Вкусивши плід з за­ка­за­но­го дре­ва, І пло­ду то­го му­жеві да­ла. Хто хо­че, мо­же вірить то­му, Та тут же й за­ко­ви­ка не­ма­ла, Що в доб­ро­му порівно, як і в зло­му, Жона для му­жа вчи­телька бу­ла.

Написано д[ня] 10 ве­рес­ня 1884, досі не дру­ко­ва­но.

ПІДГІР'Я ВЗИМІ

"Підгір'я, лю­бов не­наг­ляд­на моя! Ось ти, пе­ле­ною сніжною Покрите, не­на­че кра­са­виці труп, Без ду­ху ле­жиш пре­до мною. Туманом пок­ри­ло­ся не­бо важ­ким, Туманом на­су­пи­лись го­ри, І річка під снігом за­мер­ла, і ліс Шумні по­за­був роз­го­во­ри. Морозом тріску­чим зціпи­ло те­бе. У кри­гу важ­ку оку­ва­ло, У су­гор­бах снігу заг­лух­ло се­ло, Життя мов і там вже не ста­ло. Лиш місяць блідий крізь ту­ман про­зи­ра, Мов лам­па пос­мерт­на зіхо­дить, І вовк зго­лоднілий в яру за­ви­ва Мов п'яная плач­ка за­во­дить. Невже-таки ви­мер­ло вся­ке жит­тя, Змагання не бо­реться жад­не З все­сильною смер­тю, з ту­ма­ном отим, Невже ж ти нап­рав­ду спиш сном гро­бо­вим, Підгір'я моє не­наг­ляд­не?" Так ду­мав я, їду­чи в сум­рач­ну ніч Невтертим ще шля­хом к неб­лизькій ще ціли, І фор­ка­ли коні, в зат­вердлім снігу Санки, мов га­дю­ка, шипіли. Підгірська до­ли­на, не­мов до­мо­ви­на, Лежала, мерт­ва, хоч ши­ро­ка, - В мо­розі, в ту­мані ні крил, ні прис­тані Для дум­ки, для сер­ця, для ока. І, ту­ля­чись міцно в не­муд­рий ко­жух, Я ду­мав не­радісну ду­му Про край сей, про люд сей, - ту­ман і мо­роз Ще більше на­во­ди­ли су­му. Я ду­мав про тьму, що в тих се­лах ца­рить, Про бідність, про го­лод, про му­ку, Про хо­рих дітей, що тут сот­ня­ми мруть, Про ту безп­росвітну роз­пу­ку. Я ду­мав про ти­сячі людських п'явок, Що кров ссуть із лю­ду най­луч­чу, Про ти­сячі кривд, і неп­равд, і ос­корб, Що рвуть і бру­дять йо­го ду­шу. І як же тут ду­хові, думці якій З-під кри­ги та­кої підняться? І як же тут людським зма­ган­ням жи­вим У пеклі такім нак­лю­ваться? Шипіли сан­ки, мов га­дю­ки, в снігу, І фор­ка­ли коні, груд­ка­ми Сніг рвавсь з-під ко­пит їх, я мерз і ту­ливсь. І му­чив­ся ти­ми дум­ка­ми.