Аннотация
Леся
Українка
ПОЕМИ
РОБЕРТ БРЮС, КОРОЛЬ ШОТЛАНДСЬКИЙ
(Посвята дядьковi М. Драгоманову)
ЗАСПIВ
Спогадаймо давнюю давнину, Спогадаймо повiсть незабутню Про далеку вiльную країну, Про стару Шотландiю славутню. Давня повiсть! i на байку схожа, - Є в нiй певнi справи, єсть i мрiї, Але ж правда, наче зiрка гожа, Сипле скрiзь промiння золотiї. Правда нам свiтитиме крiзь хмари, Ми ж далеко думкою полинем, Ми поглянем на вiйськовi чвари, В давнiй славi спогадом поринем. I
Вже буде лiт п'ятсот тому, - На край шотландський вiльний Вiйною йшов король Едвард, Англiйський владар сильний. Зiбрав вiн лицарiв своїх, Все горде, пишне панство, Щоб то шотландський вiльний люд Забрати у пiдданство. По всiй Шотландiї йде гук Луною голосною: "До зброї, браття! ось iде Король Едвард вiйною! Гей, миле браття! чи у нас Ясної зброї мало? Хiба в шотландськiй сторонi Вже лицарiв не стало?" Лицарство йде, земля гуде; Зiйшлись ворожi лави… Багато буде сього дня Кривавої забави. Блищать списи, бряжчать мечi I шоломи яснiї, Гукають люто вояки, Ржуть конi воронiї. Воюють день, воюють два, На третiй день - ой горе!– Шотландцi крикнули: "Бiда! Король Едвард нас боре!" Англiйське вiйсько б'є-сiче, Англiйська зброя сяє; Шотландська зброя опада, Лицарство знемагає. Аж тут король Едвард спинивсь, I сурма забринiла, Знялась над вiйськом корогва; Та не барвиста — бiла. Всi стали тихо, всяк свiй спис Додолу похиляє, Гука герольд: "Король Едвард Шотландцiв призволяє Лихую зваду залишить, Спокiй вернути краю, Прийти до згоди без вiйни, По братньому звичаю. Так каже наш король: хто з вас Погодяться зо мною, Той i маєтками, й людьми Владiтиме в спокою. Люд простий має нам платить Податки й десятини, - А лицар буде вiльний пан Своєї батькiвщини. Всяк лицар має з королем Ходити у походи, За те вiн матиме собi I ласку, й надгороди". Додолу впали корогви, Весь гурт шотландський панський Враз крикнув: "Згода! хай живе Едвард, король шотландський!" Шотландське лицарство здалось, Але один зостався При зброї лицар молодий - Робертом Брюсом звався. Едварду глянув вiн в лице, Мов кинув блискавицю, Здiйняв i кинув ворогам Залiзну рукавицю. Потiм остроги дав коню, Кiнь вороненький звився, Помчав у гори, мов стрiла, В мiжгiр'ї темнiм скрився.
II
Поїхав Роберт по шотландськiй землi Здiймати народне повстання, Гонцiв розiслав вiн по всiй сторонi Скликати селян на зiбрання. Коли на широкiй долинi мiж гiр Зiбралась великая рада, Роберт тодi вийшов до люду й сказав: "Шотландцi! вчинилася зрада! Нема в нас лицарства, нема в нас панiв - Вони вже англiйськi пiдданi; Та є ще в країнi шотландський народ, Не звик вiн носити кайдани! Повстаньмо ж тепера усi, як один, За дiло братерськеє спiльне! Розкуймо на зброю плуги! Що орать, Коли наше поле не вiльне?" Тут всi зашумiли, мов хвилi морськi: "Ходiмо, здобудемо волi Або нашi голови вiльнi, буйнi Складемо на нашому полi!" I там, на широкiй долинi мiж гiр, Селяни всi табором стали, Палили багаття вони цiлу нiч - Все ясную зброю кували. На ранок узброєне вiйсько було; Кому ж не дiсталося зброї, Тому не забракло сокири, коси Та в грудях одваги мiцної. Те вiйсько не мало ясних корогов, Нi панцирiв срiбних коштовних, На простих селянських щитах не було Девiзiв гучних красномовних. У цiлого вiйська девiз був один: "За волю, за рiдну країну!" Хоч слiв тих нiхто на щитi не носив, Та в серцi носив до загину. I так вони вийшли напроти панiв, Роберт їх провадив до бою; Нi одного лицаря, окрiм його, Не мали шотландцi з собою. Шотландське лицарство усе перейшло Служити в англiйському вiйську, Пiшло боронити мечем i щитом Корону i владу англiйську. В нещасну годину шотландський народ Кував свою ясную зброю; У першому бою розбитi були, Багато лягло головою. Удруге зiйшлися - недоле тяжка! Знов вiйсько шотландське розбите. Ударили втретє - знов поле кругом Все трупом шотландським укрите. Мiцна була сила потужних панiв, I ватаги мудрi знайшлися, - Нi в гори завести, нi в нетрi загнать Обачнi пани не далися. Широкi долини, розлогi лани Шiсть раз були кров'ю политi, Шiсть раз пролунав по Шотландiї крик: "Шотландцi, шотландцi розбитi!" Нi зброї вони, нi своїх корогов Едварду до нiг не зложили, Та волю й країну свою боронить Не стало селянської сили. Однi полягли, а другi розiйшлись - Пiшли своє поле орати. Без вiйська, без слави зостався Роберт, Що ж має тепер вiн почати? Чи має пiти, як шотландськi пани, Едвардовi зброю вiддати, Зостатись отут в подоланiй землi Останнього сорому ждати? Нi, краще не бачить того i не чуть, Як гинути буде країна! "Прощай, моя рiдна країно! прости Свого безталанного сина. Хотiв би я вiльною бачить тебе, Але не судилося теє… Далеко тепер на чужих берегах Поляжу за дiло святеє". Так мовив Роберт, i подався вiн геть На берег убогий iрландський, - Вiн думав повiк не вертатися знов У край безталанний шотландський. В Iрландiю мався прибуть корабель, Що лицарiв вiз в Палестину, На ньому од'їхати хтiв i Роберт У тую далеку чужину. Укупi з одважним лицарством бажав Пiти у хрестовiм походi, Щоб дiлу святому останнiм життям I силою стати в пригодi. III
На безлюдному березi моря Одинока хатина стоїть, В тiй хатинi рибальськiй убогiй Збройний лицар самотнiй сидить. То Роберт. Вiн в вiкно поглядає, Чи не мрiють отi кораблi, Що везуть хрестоносцiв одважних На вiйну до святої землi. Нi, не видко нiчого на морi, Не бiлiють вiтрила яснi. Грає вiльне широкеє море, Гомонять його хвилi гучнi. Та Робертовi сумно дивитись На те море веселе, буйне, Як згадає вiн рiдну країну, Затремтить його серце сумне. I Роберт, од вiкна одступивши, Лiг на лаву i погляд пiдвiв На потрiскану стелю; на стелi Павутиння павук собi плiв. I знiчев'я Роберт задивився На роботу того павука; Лицар бачив, як прялась помалу Тая нитка тендiтна, тонка, Як павук по тiй нитцi спускався, Розколихувавсь потiм на нiй, Щоб її до стiни причепити, Далi невiд розкинути свiй. Що гойднеться, то нитка й порветься. I додолу павук упаде, Але зараз же злазить угору I нову собi нитку пряде. Так шiсть раз той павук обривався, I шiсть раз вiн на стелю злiзав, Але всьоме таки удержався Й до стiни свою нитку прип'яв. Тут Роберт раптом скочив на ноги, Ухопив свою зброю до рук I гукнув: "Та невже таки лицар Менше має снаги, нiж павук!?" IV
Ой то ж не сокiл-винозiр Злетiв з гори в долину, - То прилетiв юнак Роберт У рiдную країну. Вiн на коневi воронiм По краю пробiгає, В останнiй раз шотландський люд До бою вiн скликає: "До зброї всi! чи ще живе Мiцна одвага ваша? За волю згинуть ми клялись, А де ж присяга наша? Хто волi ще не вiдцуравсь, Нехай iде до бою! Хто пам'ята про славу й честь, - До зброї! хто за мною?" Не згас, не згас шотландський дух, Шотландiя повстане! У сьомий раз, як в перший раз, Зiбралися селяне. Король Едвард не сподiвавсь Шотландського повстання, Його лицарство розiйшлось Уже на спочивання. Зосталась тiльки поки що Мала частина вiйська, Безпечна й смiлива була Залога та англiйська. Все розмовляють вояки, Якi з вiйни достатки, Якi в Шотландiї король Збиратиме податки. Серед англiйських воякiв Сидять пани шотландськi: Тепер король їм знов вернув Права й маєтки панськi. Тож завтра кожний з них пiде До рiдної оселi, - Чого ж сидять вони такi Смутнi та невеселi? Того, що душу їм гризе I сором, i досада, - Здається їм, що все кругом Гукає: "Зрада, зрада!.." Англiйськi ж лицарi собi Пiсень гучних спiвають, I так бадьоро на списах Їх короговки мають. Селяни тихо пiдiйшли До вiйська за горою, З'явились, наче з-пiд землi, I вдарили до бою. Все зашумiло, загуло, Мов буря-хуртовина, Роберт лiта на воронiм, Неначе громовина. Ох, лютий бiй, останнiй бiй, - Щаслив, хто переможе!.. Англiйцi в розпачi, кричать: "Рятуй нас, милий боже!" До них з границi поспiша Вiд короля пiдмога, Її стрiча шотландський крик: "Нi, наша перемога!" Пiдмога сильна надiйшла, Але шкода - вже пiзно! Женуть шотландцi ворогiв, Гукають вслiд їм грiзно: "Не доведеться бiльше вам Ламать чужої волi! Коли життя вам дороге, - Кладiте зброю долi!" Шотландське вiйсько зайняло Англiйцiв пiд горою, Нема рятунку їм, нема, - Складають долi зброю. Тодi з громади виступа Роберт i промовляє: "Отак тепер шотландський люд Англiйцям об'являє: Наш край вiддавна вiльний був, Таким повiк вiн буде; Ви бачили, як прав своїх Боронять нашi люди. Збира хай в Англiї Едвард Податки й десятини, А всяк шотландець - вiльний пан Своєї батькiвщини. Селянам нашим байдуже Про ласку й надгороди, Вони не пiдуть з королем За лицарством в походи. Тепер я вашу зброю всю У закладi лишаю, А вас додому вiдпущу По братньому звичаю. Iдiть Едвардовi скажiть, Як чули по сiй мовi. Коли не згодиться на мир, - Ми знов у бiй готовi". Англiйцi мовчки одiйшли Без корогов, без зброї; Без радощiв пiшли вони Геть до землi рiдної. I як в долину вже зiйшли, Оглянулись на гору, Роберта вгледiли вони Серед сiльського збору. Укрита людом там була Уся гора зелена, А вище всiх стояв Роберт, У нiг його знамена. Лежала й зброя вся ота, Що на вiйнi забрали, Шотландська зброя й корогви Навколо нього сяли. Роберт неначе рiч держав, Змагався, боронився, Зняв потiм ясний свiй шолом I людовi вклонився. Англiйцi чули, як гукнув Увесь той гурт селянський: "Хвала i честь! нехай живе Роберт, король шотландський!" V
Так Роберт за снагу та одвагу Королем у Шотландiї став, В Едiнбургу, преславному мiстi, Привселюдно корону прийняв. Урочиста одправа скiнчилась, Вийшов з церкви король на майдан, Люд гукає: "Робертовi слава! Хай живе! вiн довiку наш пан!" Коли се раптом стихло гукання, I весь люд мов чекає чого. З юрби виступив гурт невеликий, - То обранi вiд люду всього. З них один наперед виступає, Короля вiн поклоном вiта, Поглядає навколо по людях I такую промову чита: "З ласки бога й народу обраний, Наш королю! вiтаєм тебе! Ми пiдданими влади твоєї Признаємо охоче себе. Коли ти боронитимеш волю Й самостiйнiсть народу твого, Ми повiк шанувать тебе будем I любити, як друга свого. Ти кликнеш на вiйну - ми зберемось Пiд твою корогву всi гуртом, Ми готовi тобi i країнi Послужити мечем i щитом. Та коли ти забудеш про справу Честi й волi народу свого, Схочеш iншi, багатшiї землi Прилучати до панства твого, Ми не пiдем тодi за тобою, Щоб чужого добра здобувать, Нам не тiсно у рiднiй країнi, Нам не треба в чужу мандрувать! Коли ти серед панських розкошiв Продаватимеш люд свiй панам, Ми самi боронити потрапим Тi права, що належаться нам. А коли ти англiйськiй коронi Вiддаси королiвство своє, - Знай, що в тую ганебну годину Пропаде й панування твоє. Ми тебе королем увiнчали, Ми тебе й розвiнчаєм сами, I коли проти нас ти повстанеш, Проти тебе повстанемо ми. Дай нам, боже, радiти довiку, Що обрали тебе в королi, Хай цвiте при тобi та пишає Вiльна воля в шотландськiй землi!" "Дай то, боже!– Роберт їм вiдмовив.
– Буду знати, на що я iду, Дай нам, боже, довiку прожити В щирiй згодi, у добрiм ладу!"
VI
Щира згода, добрий лад зiстався, Не зламав Роберт свойого слова. Не пропала, не пiшла по вiтру Та громадська чесная умова. Дивувались на шотландську волю I стороннiї чужiї люде, Всi казали: "Поки свiта сонця, У ярмi шотландський люд не буде!” Не пригас i не пропав нiколи Вiльний дух в шотландському народi. Стала вiльна сторона шотландська Навiть давнiм ворогам в пригодi. Як пiзнiш англiйцi i шотландцi Поєднались в спiльную державу, То англiйцi вчились вiд шотландцiв, Як любити волю, честь i славу. I за те хвала Роберту Брюсу, - Вiн борцем за рiдний край з'явився. Так! одваги та завзяття в працi Вiн в малого павука навчився. Вiн здобув собi велику славу, I не вмре та слава, не поляже, В пiснi, в словi буде вiчно жити I про себе свiтовi розкаже. 1893 року, літом в Гадячі
ДАВНЯ КАЗКА
в официальном магазине Литрес