I
PONTOS AXEINOS*
При березi гори в жалобi, снiгами лямованi хмари всi чорнi, мов покрив на грoбi, пiд ничи узгiр'я, як мари…
Така тут земля. А на морi…
Чайки якось хижо кигичуть, злу радiсть я чую в тiм хорi, мов згубу на нас вони кличуть.
Рипить корабель, стогне тяжко, здригається, наче конає, угору здiйчається важко, ще важче удiл поринaє.
Маленький гурток подорожнiх притих, не почуєш i слова, лише по каютах порожнiх iде якась жаска розмова.
То вiтер часами закине з вiкoнечка снiгом-крупою i в дверi покинутi лине, злий холод несучи з собою.
День, вечiр, нiч, ранок - все бiле, все тьмяне, нi темне, нi видне: за хмарами сонце зомлiло, вiд мiсяця мла тiльки блiдне.
Мандруємо вогким туманом назустрiч слiпiй снiговицi…
Так линуть малим караваном у вирiй запiзненi птицi.
[16. 1, Чорне море, попід Анатолійським берегом] * Непривітне (негостинне) море - найдавніша грецька назва нашого Чорного моря(прим. Лесі Українки)
II У ТУМAНI
Боже! куди се я плину сим бiловiйним туманом?
Може, я лину на безвiсть в вогкi летючi снiги?
Може, то тiльки легенда - край той, осяяний сонцем, край той, куди я збиралась болi свої вiднести?
Може, то казка знадлива - тії смарагдовi луки, плеск тепловодої рiчки, злотоiскристi пiски?
Може, то вiдьма-гарячка спогади й мрії зiбрала, з них на вогнi мого палу дивний зварила напiй
і пройняла менi душу непереможним безумством тим, що людину заводить на бездорiжжя страшні?
Може, i в сніжних пустелях fаtа mоrgаnа* панує, марева срiбно-блакитнi сiючи в бiлих снiгах?
Може, прокинуся хутко з сеї примари-омани десь на безлюднiм просторi i без надiй на життя?..
(17.1. море)
* марево(лат)
III НА СТОЯНЦI
На помостi корабельнiм розгорiлося багаття, то матроси розпалили, щоб закляклi руки грiти.
I крiзь мокру снiговицю бачу я вогонь червоний, наче сонце, що конає у молочнiй бiлiй млi; а навколо нього мрiють наче тiнi чорних птахiв - то матроси iтальянськi посiдали у плащах.
Тi плащi в Палермi рiднiм грiли так ретельно, щиро, - що ж се трапилося з ними в сторонi сiй бусурменськiй?
Пропускають зимний вiтер, наче плетива венецькi, кожна жилочка трiпоче…
O, зрадливiї плащi!
В густiй, бiлiй сiтцi снiгу служка бiгає маленький, наче рибка, що попала необачно в клятий невод.
Се так грiється хлоп'ятко - вiрить в кров палермiтанську, що кружляє в нього в жилах, бiльш, нiж в той чужий вогонь.
I не чує, як гукають старшi: “Ти чого снуєшся?
Чи тобi немає дiла?
Що за капосне створiння!..”
А вiд злостi та натуги ніжна мова iтальянська так спотворилась, мов хижих прибережних чайок крик.
Та дарма, вiн звик до тогo, звик до лайок і до чайок, вiн не думає про теє, вiн зовсiм про iнше марить:
…Ось вiн вернеться додому i на сонцi серед площi буде грати лепсько в паці, а виграна все за ним!
Потiм вкупi з товариством у гарячий порох ляже серед вулицi, так просто, i почне плести, плести…
Аж роти пороззявляють
Кекко, Джаннi й Паолiнo, бо вони всьому повiрять, тії “раки сухопутнi”.
Вже ж вiн їм накаже дива!
I про змiїв попiдводних,
I про туркiв-людожерцiв, про Великого Могола.
А вони йому за теє найсолодших помаранчiв залюбки дадуть, накравши у єпiскопа в садку…
Тут його матрос по плечах стусонув, заклявши люто:
“А не пiдеш ти з дороги?!
От душа без покаяння!”
Поруч з iншими покiрнo сiв малий коло багаття i простяг, мов на молитвi, до вогню ручки тоненькi.
Постать згорбилась легенька, смагле личко посмутнiло, лиш в очах перебiгають яснi блиски вiд багаття.