Одного хмарного поранку почалася битва. В вузькій долині збудованою залізною дорогою, котрої ши­ни, [2] немов срібні змії, вилися кокетливо около потоку, що коло них біг, прибув тягаровий поїзд.

Ворожий сик, [3] прошибаючий пронизливий свист оповістив його приїзд.

Недалеко кінця тої залізної дороги станув він, со­пучи та викидаючи люто чорні персні диму вгору.

Привіз ворога.

Він висів.

З грубим обличчям, у подертій замащеній одежі. З неповоротними, від тяжкої праці майже нефоремними руками: озброєний блискучими топорами, тяжки­ми залізними ланцюгами, сам собою зовсім поганий на вид,- такий прибув він.

Один орел, що сидів недалеко на стрімкій скалі і приглядався тому всьому з наїженим пір'ям, розмах­нув нараз широко своїми крилами, вдарив ними вра­жено й люто,- і звився вгору. Кружив довго, немов зворушений, над тою околицею, відтак спустився блискавкою, як би на наглий внутрішній приказ, у скіснім напрямі в долину, задержався тут на хвилину, піднявся опісля наново вгору, сим разом уже цілком повільним льотом,- і щез у сивих хмарах, мов навіки пропав... Несказанний сум розіслався горами, якийсь передсмертний настрій...

Усе ждало; дерева не кивалися. Найстарші стояли, уоружені в гордість і недоступність, і не вірили, щоб який напад був можливий. Адже стояли тут стільки років - цілі століття! Бачили, як багато вмирало й виростало, прожили чи одну весну, чи одну зиму; ба­чили так часто схід сонця, прекрасного, золотом сіяю­чого сонця, в котрого жарко-червонім світлі ранком купалися, а вечором воно їх благословило; оперлися На одному вихрові. А тепер мали б полягти іншою смертю, ніж їх предки, що повалились самі від ста­рості або від блискавиць?

Смішно!..

Але вони не хотіли кивнутись; не хотіли навіть найлегшим шумом показати своє зчудування! Лише молоді... Коли б лиш молоді не хиталися так легко!

Почався напад.

З диким криком «гурра!» почали його наємники. Вони вдерлися з котячою зручністю на першу гору; один хотів другого випередити, неначе-б се мало бути геройським учинком на ціле життя, бути тим, котрого рука приложила перша сокиру до пралісу. Та ба! вони натрапили на опір. Обманчивий брунатно-зелений мох піддавався під їх грабіжливими руками, і вони ховзалися вдолину. Крем'яниста земля роздроблювалась під їх ногами, і вони ранили собі руки, хапаючись чого-небудь, щоб не ринути вниз. З вириваного при корені вогкого моху вилізали уникаючі світла гидкі комахи і розбігалися їм по руках!

Коли розохочені до борби кинулися на якесь спо­рохнявіле дерево на землі, щоб його скотити в безодню, і їм удалося лиш легко захитати,- виховзлося з-під нього сполошене гаддя й розсипалося на них. Деяких наємників, що мали лиш легку обуву, покусали.

Колючі кущі дикої рожі, котрої галуззя вибуяло ве­ликими різками, лукувато сплетені з другими корчами й нерозривними плющами, повоями й терням, стояли, мов непроходимі стіни. Буйна ясно-зелена папороть розкинулася вахлярувато [4] в своїй розкішній красі вшир і вздовж, а їдовиті гриби червоної краски пока­зувалися на світ і звертали на себе увагу. Молоді ялин­ки стояли так густо, простягали так відпорно галуззя від себе, що дальший хід був майже неможливий. Вони кололи в лице, рвали волосся і чіпалися ворожо одежі.

Нефоремні, горбаті павуки почіпляли від дерева до дерева сіті, що укладалися немилим серпанком на очі, а муравлиська, збудовані з сухої червоної частини со­снової, піднімалися з землі гладкими горбами, і нога зсувалась по них, немов по скляних баньках.

Але вони пхалися силоміць уперед.

Глибоко в лісі, де вже земля розстелювалася рів­ниною, заблисло проти них з темно-зеленого тла лісу щось блискуче. Воно було обведене розлогими соснами, з котрих звисав серпанкувато довгий блідо-сивий мох майже до землі, буйними круголистими баговинними рослинами й широкою тростиною.

Се було - морське око.

Неначе дзеркало, бережене прибиваючим багат­ством зелені, лежало воно тут неподвижно, сонливо з погідною гладкою поверхнею, бездонне, ніби вічне дзеркало склепіння й шпилів дерев,- кусень нетиканої краси.

Скісно на нім і наполовині в воді лежала сосна. Міс­цями мохом обросла, становила кладку для легконо­гих лісних звірів і була місцем, де вигрівалися ящірки й стрикізки.

Ті стрикізки кружали невтомимо над водою в блис­кавичній гульбі, від часу до часу доторкаючись сва­вільно прозоро-синіми крильцями блискучої поверхні.

– Гурра!.. Ліс задрижав.

– Тут ліс займемо! Розлігся відгомін:

– Зай-ме-мо!

– Тут ударити!

Проникливий окрик жаху пронісся:

– У-да-ри-ти!

Топори заблисли в півсвітлі, і, неначе один удар, пішов гук лісом.

Лякливо затріпотілися недалеко пташенята, і по раз перший відбились у нерухомій поверхні морського ока інші з'явиська, як шпилі дерев і склепіння...

Вперед - молоді.

Многонадійних змірено.

Ті, що були однакового росту, однаково здорові й стрункі, стято і обдерто з зеленої одежі. Коли їх по обох кінцях однаково спилено, зложено з них на вузь­кій долині між горами й майже поверх потоку - до­рогу. Там, де залізної дороги не можна було дальше повести, мусили вони робити службу.