Шрифт:
Як далеко око сягало, стрічало найбільше спустошення, а відражаюча нагота вершин будила жаль у серці.
Біляві спорохнявілі пняки стирчали густо одні коло одних, неначе кістяки з пожовклої трави. Нездатні дерева лежали в великім числі покалічені вокруги, а з кори обдерті пні, що показалися нездоровими, порохнявіли нетикані дальше. Великі випалені місця на землі нагадували рани пожежі і свідчили о побіді полуміней, що блистіли тут так часто вночі й пожирали жадібно все, що в їх сусідстві находилося. Стоси соснової кори лежали темно-брунатними шматами й звоями напівперегнилі, і важко лежали маси трісок на траві. Старі, громами нарушені смереки, оставлені нетикано, стояли сумно, простягаючи напіввисохлі рамена від себе далеко, мов безпомічні старці, силуючись надармо здержати вітер в своїм галуззі. Від часу до часу проносилось воздухом жалісне, сумне скрипіння. Воно походило від здорових, поодиноко полишених ялиць, котрі, молодечо стрункі й незвичайно буйного зросту, стояли без галуззя і мали лише на самім вершку корони. Ті їх верхи гнулися тепер лукувато до землі, мовби в їх густій зелені була завішена сотнарова вага й тягнула додолу. Віддані химерам вітру, позбавлені охорони і всякої іншої опори, колисалися вони жалібно й скрипіли...
Молоді соснові деревця, колись майже ясно-зеленої й блискучої барви, були поламані й навіки ушкоджені. Папороть опустила своє зубчасте, тепер пірване листя і, позбавлена тіні, в'яла та конала звільна на сонячнім жарі.
Високий мох, вирваний, і пошматований, та корінням вивернений до сонця, висох, а тою самою смертю гинула й потоптана трава. Прерізні лісні кущі малини, яловець і інші сильні та відпорні рослини й цвіти, що
буяли колись у повній розкоші, прилягли тепер до землі й були майже з корінням повитягані. Поверх усього того котили й волікли тисячами й тисячами великанів!
Тут і там до землі придавлена крушина, не позбавлена своєї сили цілковито - вродила безліч червоних ягід, а ті сіяли здалека з матово-зеленого тла, немов яркі калюжі крові...
Несміливо протікав між камінням у долині колишній розпусний потік. Маси обтятого галуззя, кори й трісок приглушували його веселе дзюрчання на довгий неозначений час. Орли й яструби покинули свої гнізда й наверталися лиш рідко сюди. Ледве що пролетіли раз або два в рік весняною порою сею, своєю колись, гордою батьківщиною.
І зозуля перестала тут кувати.
Дожидаючи надармо луни свого поклику, котра гналася давніше в поважних мовчазних лісах, мов навперейми з покликом, мовчала вона тепер завзято й неначе забувала тут свій звичай кувати...
Спустошені, запустілі, ограблені з всеї питомої краси й колишнього багатства,- гори остались немов на посміховище, і не могли спинити, щоб жарке сяйво сонця не випалювало немилосердно сеї оставшоїся флори, котра вимагала для свого існування самої найглибшої тіні. Полишені ледве понад землею виросші ялинки й сосонки, а не ушкоджені самим припадком, стояли смутні й опущені. Буря і сонячна спека переходили на відміну понад їх молодесенькими коронами, що не були ще надовго так насталені, щоб зносити всі зміни й удари врем'я.
Столітні оберігали їх досі своїми об'ємистими раменами від усього,- але відтепер? А коли б вони й опиралися всьому? Всьому жару сонця, що випивав так жадібно їх молоді соки, всім бурям, що бажали зломити їх корони, всій студені й усім прочим знадвірним погрозам,- так що ж тоді? Чи не простягнулася б теж і за ними, коли б стояли якраз у самій найгордішій красі, розкошуючи в пишноті, узнаючи над собою лиш небеса,- тота сама убійча рука?! Вони рішилися вмерти...
1895