Один пень укладали тісно біля другого. Таким чи­ном робили дорогу для прочих трупів. Вона тягнулася довго в скрутах межи двома пасмами гір, і сумно було на неї подивитися. По тій дорозі мали відтак пере­возити столітніх великанів...

Коли їх уставлювано рядом на землі, діставали в го­лову і в ноги удари сокирами, щоби приставали рівно один до другого і були мостом на землі. З них витікала кров. Потік, що біг близько них, втиснувся під них, витікав лагідно з-поміж них, обмивав їх і забирав їх кров з собою. Місцями, де сонячне проміння гралось з його перлами, осідалася вона на його камінні й за­красила його на всі часи темно-понсовою барвою...

Поки наємники упорались з тим усім, пройшов дов­гий час, і вони самі майже здичіли. Не сходили ніколи в доли, не стрічалися майже ніколи з жінками. Свою одежу намочили в дьогті, а борода й волосся виросли в них довгі й надали їм дикий вигляд.

Залізницею діставали щотижня харч і що потребу­вали до життя, а перед вихром і студінню хоронили їх колиби, сплетені з обтятих соснових галуззів, що лежали вокруг у великім подостатку.

З дерев поздирані кори, пересяклі живицею, що су­шились на сонці, немов величезні брунатні збитки па­перу,- запалювано вечором по лівій і правій стороні на вершинах, і вони палахкотіли червоними жадними язиками, яко гасло жизні наймитів.

Так прибиралися вони до бою зі столітніми...

Врешті прийшла черга й на тих.

Ніч перед тим... се була світлом упоєна ніч... місяць збільшився у великий матово-червоний круг.

В тишині, що зросталася з темнотою, здавалися гори з своїми темними безмежними лісами пристано­виськом для стоїчного спокою. Місячне світло прони­зувало ніжно-синяві нічні мряки, розсвічувало дале­чину й неначе уділялося верхам дерев, що стояли на найвищих шпилях гір. Дерева змінилися в його сяйві і, здавалося, в нім розпливалися...

Деякі попростягали свої стрійні рамена широко до небес, ніби о що благали.

Лиш деякі?

Скільки їх тут було, а їх було так багато, що ніхто не був у силі зчислити,- всі виганялись вгору й бла­гали о життя! Навіть воздух був повний того бажання! Він пах спрагою о «ще більше» і здавався віддихом тисячок і тисячок істот, жадних життя.

Самий запах, що розходився з глибини лісу, нага­дував упоюючу розкіш, саму прегарну повну зрілість, та поривав і тих з собою, що стояли досі в непорушно скритім дожиданні, зберігаючи бажання жити повною мірою, як соромливу тайну. Папороть заговорила пророчим шелестом; чашки найнепорочніших цвітів розвинулися у викінчені цві­ти. Страх, що вони могли б завтра перестати жити, збудив у них жадання показатися в послідній раз один другому в повній красі. Завтра, може, будуть уже по­толочені, їх корони поламані і обдерті з листя. Завтра, може, не буде вже ніхто знати, що вони були... і що були - гарні!.

Лісова земля оживилася світляками, що блистіли на її темно-зеленім тлі, немов краплі світла, а безліч сверщків перекликувалася, відповідала собі й не хо­тіла ніяк умовкати.

Панував настрій такий, як би всі виступили з себе, й беззглядно розбуялися їх чуття, котрі приглушував лише глибокий супокій ночі.

Сміх самого здорового життя, змішаний з тяжки­ми сльозами жалю, пробивався силоміць крізь усе, а якась туга лагідна, мов оксамитовий плащ, лежала на всім і викликувала щораз більше бажань і любов до життя.

Чудні були звуки лісу в тишині сеї ночі! Ніжніші від музики; був то радше якийсь шепіт, що зіллявся з м'якою темнотою ночі, а серед того шепоту з листка на листок падали краплі дощу, що зросив усе ще за сонця.

Довгий, тяжкий час,- і столітні полягли. Прості, повбивані, лежали, умощені у власній зелені.

Пняки, що по них осталися, і валкувате, аж наверх землі вибуяле коріння сторчали з моху покалічені.

Ще лежали столітні на горах, однак - не пооди­ноко. Гори були обсіяні їх трупами направо й ліво. Лежали й скісно, поперек і рівно. Густо одні коло од­них, голова об голову, групами або одне верх другого, або - як котре впало.

Здалека робив їх вид враження скошеного лісу!

Гори, з котрих майже до наготи здерто їх стрій, що був зимою й літом віками незмінний у своїй свіжій красі, сторчали тепер, посоромлені, до небес, надармо силуючись останками колишньої одежі закрити нефоремні сустави.

Зраджені орли й осиротілі яструби пролітали сумо­вито сюди й назад; лише коли орли від часу до часу по короткім льоті спочивали й наїжали люто пера, чор­ні, ворожо блистячі очі звертаючи чигаюче в доли, тоді яструби снувалися в повільних, нечутних кругах над поляглими.

Коли упавших стягано з їх висоти, велася борба на життя й смерть.

Багато наємників стратило життя; багато стало на­віки нездатними до праці; а інші знов днями лежали, тяжко покалічені, в долах.

Велетів звалювати!

Таких, що стояли на місці сотню років, котрих ко­ріння зарилося в найглибше нутро гори й там пере­плелося з корінням різнородних інших рослин навіки!.. Звалювати їх - і не ушкодити себе, не знищити моло­дого поросту, і не знищити всього довкола...

Так як ніколи невтомимі мурахи, вдиралися наємники на найнедоступніші місця, уоружені ланцюга­ми і прочим знаряддям.