“І Бог чуда чинив надзвичайні руками Павловими,

так що навіть хустки й пояси з його тіла приносили хворим, – і хвороби їх кидали, і духи лукаві виходили з них” (Дії, 19 розділ, 11–12 вірші);

“І все збільшувалось тих, хто вірує в Господа, безліч чоловіків і жінок,

так що хворих стали виносити на вулиці, та й клали на ложа та ноші, щоб, як ітиме Петро, то хоч тінь його впала б на кого із них.

І безліч люду збиралось до Єрусалиму з довколишніх міст, і несли недужих та хворих від духів нечистих, – і були вони всі вздоровлювані!” (Дії 5.14–16).

“НЕ СИЛОЮ Й НЕ МІЦЦЮ...”

Запитання: Сьогодні церква буквально задихається під спудом різноманітних обрядів, звичаїв та церемоній. Чи не правильніше було б зовсім відмовитись від тілесного богопоклоніння, а “поклонятись Отцю в дусі та істині”?

Відповідь: Питання тілесного богопоклоніння відноситься до православної традиції, а вона сягає часів християнства нерозділеного. Наші брати-протестанти, безперечно, мають рацію, вказуючи на певну переобтяженість традиційних релігійних конфесій (маю на увазі православ’я і католицизм) різноманітними обрядами, церемоніями, приписами та канонами. Але протестуючи проти зовнішнього та внутрішнього занечищення християнства, вони часто-густо й самі потрапляють у тенета консерватизму, задогматизованості та ортодоксії, випліскуючи разом із брудною водою й немовля. Метою цієї публікації, як втім і інших, які стосуються обрядового життя Церкви, є не сліпа апологетика (захист) православної традиції, а спроба висвітлити її світлом Істини, розкрити глибину, відкрити суть, повернути звітрілу за роки духовного занепаду сіль її. “Бог Той, що виправдує. Хто ж той, що засуджує?..” (див. Рим. 8.33–34). Але для того, аби відповісти на запитання: чи мають право на існування різноманітні зовнішні форми богопоклоніння, необхідно з’ясувати: що ж насправді являє собою богопоклоніння правдиве?

Слово “поклонитися” у буквальному розумінні означає “схилитися, преклонити коліна, схилити голову, понизитись”. Духовний зміст богопоклоніння полягає в підпорядкуванні свого розуміння, свого бачення, своєї волі – Волі Того, Хто є Джерелом Життя, тобто Єдиному Богові. А у чому полягає воля Його щодо нас? У чому сенс нашого буття? Сенс буття людини у тому, щоб через духовне вдосконалення, обоження, освячення досягти висот Богоєднання, – висот вічного Богопізнання. Творець прагне перебувати в гармонії зі Своїм творінням, бути не тільки над нами, не тільки посеред нас, але, що найважливіше, і в нас. “Так-бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне” (Ів. 3.16). “Життя ж вічне – це те, щоб пізнали Тебе, єдиного Бога правдивого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його” (Ів. 17.3). “Бо знаємо, що все створіння разом зітхає й разом мучиться аж досі. Але не тільки воно, але й ми самі, маючи зачаток Духа, і ми самі в собі зітхаємо, очікуючи синівства, відкуплення нашого тіла (повного єднання з Творцем)” (Рим. 8.22–23).

Як же досягти цього єднання? Як побудувати дім нашого спасіння? Фундаментом його, безперечно, є віра (а віра – від слухання Слова Божого, – див. Рим. 10.17). Стіни складаються з чеснот смирення, надії, очищення постом і молитвою (за святим Антонієм Великим, піст – це стримання, смирення язика, серця та чрева). А дах, вершина – то є досконала любов, містичне богоспоглядання, осяяння нетварним Божественним Світлом, невимовна благодать богоєднання.

Червоною ниткою, цементуючою основою цієї Богом благословенної побудови є саме молитва. Молитва не в розумінні простого висловлення наших прохань до Господа, але у розумінні зв’язку із Богом. Молитва, за словом святого Григорія Ніського, є “керманичем хору чеснот”, бо “жодна із них не є сталою без молитви”. “Чеснота молитви звершує таїнство нашого єднання з Богом, і вона є зв’язком розумних створінь із Творцем”, – навчає Григорій Палама. “Постійно моліться”, – наголошує апостол Павло.

Молитва – це вознесіння душі й серця до Бога. Однак, доки ми живемо в тілі, на землі, молитва наша, природно, виражається і у різноманітних зовнішніх формах. Це і колінопреклоніння, і хресне знамення, і возношення рук, і використання різноманітних богослужбових предметів та інші зовнішні дії християнського богослужіння.

Богослужіння Нового Заповіту полягає не у постійних принесеннях в жертву тельців та овнів, але в прийнятті у серце християнина віри, що здійснюється в любові, у народженні згори від Духа Святого, у зростанні від віри в віру, від слави в славу, від сили в силу. Суть новозавітного Богослужіння у тому, щоби, піднявшись від віри, чинної страхом, до віри, яка керується любов’ю, приносити Богові плоди милосердя та богопізнання, а відтак і зростати до повного з’єднання з Ним на Небесних висотах Духа: “Бо Я милости хочу, а не жертви, і Богопізнання – більше від цілопалень” (Осії 6.6); “Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!” (Ів. 13.34). “«Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою». Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: «Люби свого ближнього, як самого себе»” (Мф. 22.37–39).

Царство Боже зусиллями береться. Та чи може людина лише своїми силами піднятися до істинного Богослужіння, до поклоніння Богові “в дусі і правді”? Чи може досягти висот виконання волі Божої без зв’язку з Ним, без молитви? Безумовно ж, ні! Але поки ми в тілі, то й поклоніння наше, і молитва наша не позбавлені різноманітних зовнішніх дій, чи то молитва славослів’я, чи подяки, чи прохання. Сам Господь Ісус Христос не уникав зовнішніх проявів молитовних і тайнодійних. Він преклоняв коліна, “упав Він долілиць та й молився”, “і, знявши руки Свої, поблагословив їх”, “дихнув і сказав” тощо.

Уважно та неупереджено дослідивши Святе Письмо, ми побачимо, що під час Свого земного служіння Христос застосовував й зовнішні дії під час зцілень, відвідував храм Єрусалимський, називаючи його “дім Отця Мого”, “дім Мій буде домом молитви” тощо. Так само чинили й апостоли.

У книзі “Левит”, 10-ий розділ, 10-ий вірш сказано: “Розрізнюй між святістю й між несвятістю, і між нечистим та між чистим”. Безумовно ж, тілесне богопоклоніння у тому вигляді, як його маємо сьогодні (переобтяжене різноманітними обрядами, церемоніями, церковними звичаями), – це певною мірою результат духовної недосконалості, тяжкого занепаду релігійного життя, превалювання форми над суттю, букви над духом. Але пам’ятаймо, що ми живемо у часи, коли “близько, вже під дверима...” (див. Мф. 24.33). У часи, про які сказано: “І буде останніми днями, говорить Господь: Я виллю від Духа Свого” (див. Дії 2.17). У часи, про які Христос: “Але наступає година, і тепер вона є, коли богомольці правдиві вклонятися будуть Отцеві в дусі та в правді, бо Отець Собі прагне таких богомільців” (Дії 4.23)...