–  Ет, що те­пер про се го­во­ри­ти!
– розд­ра­то­ва­но скрик­нув пан Ва­лер'ян і далі бігав по хаті. Він ку­рив папірос­ку за папірос­кою і роз­би­вав го­ло­вою хма­ри синього ди­му, що повз­ли за ним дов­ги­ми хви­ля­ми, як ту­ман в го­рах.

–  Ах, що ро­биться… що тільки ро­биться…

Се го­во­рив хтось інший ви­со­ким жіно­чим го­ло­сом.

Всі обер­ну­лись до две­рей з кухні, звідки, впус­ка­ючи на мить світло, влетіла в сто­ло­ву ма­ленька круг­ленька жінка. Ша­поч­ка з'їха­ла в неї на бік го­ло­ви, ру­де во­лос­ся розтріпа­лось і па­ла­ло, на­че во­на при­нес­ла на ньому по­же­жу з ву­лиці.

–  Ах, як тут тем­но. Де ви? Де ви?
– Во­на ні з ким не привіта­лась, підбігла до сто­лу і впа­ла на стілець.

–  Мої милі, мої до­рогі… ви ще живі? А я ду­ма­ла… Вже по­ча­ло­ся… Юр­ма хо­дить по ву­ли­цях з царським порт­ре­том. Я тільки що ба­чи­ла, як би­ли Сіка­ча…

–  Котрого?

–  Молодшого, сту­ден­та… Не зняв шап­ки пе­ред порт­ре­том. Я ба­чи­ла, як йо­го, уже без шап­ки, чер­во­но­го, в по­дертій ту­журці, зігну­то­го вдвоє, ки­да­ли з рук до рук і всі би­ли. Очі в нього такі ве­ликі, чер­воні, бо­жевільні… Ме­не об­хо­пив жах… Я не мог­ла ди­ви­тись… І знаєте, ко­го я ба­чи­ла в юрмі? На­род… Се­лян… в сірих свят­них сви­тах, в ве­ли­ких чо­бо­тях, прос­тих ста­теч­них хлібо­робів… Там бу­ли лю­ди з на­шо­го се­ла, тихі, спокійні, працьовиті…

–  То гірший еле­мент, Те­тя­но Сте­панівно, - обізвав­ся сту­дент Гор­ба­чевський.

–  Ні, не кажіть, я їх знаю, я вже п'ять літ учи­те­люю в то­му селі… А те­пер втек­ла звідти, бо ме­не хотіли по­би­ти: то ста­ра ди­ка не­на­висть до па­на, хто б він не був. У нас усіх зруй­ну­ва­ли. Ну, ще там ба­га­тих… Але ко­го мені жаль, то на­шої сусідки. Ста­ра вдо­ви­ця, бідна. Один син у Сибіру, дру­гий в тюрмі си­дить… Тільки й ли­ши­ло­ся, що ста­ра ха­та та сад. І от зни­щи­ли все, розібра­ли ха­ту по бру­сові, сад ви­ру­ба­ли, книж­ки синів по­дер­ли… Во­на не хотіла про­ха­ти, як другі. А де­які ви­хо­ди­ли на­зустріч юрмі з об­ра­за­ми, з дрібни­ми дітьми, ста­ва­ли на коліна в грязь і бла­га­ли ціли­ми го­ди­на­ми, ру­ки му­жи­кам цілу­ва­ли… І тих по­ми­лу­ва­ли…

–  Ах, жах який, - шеп­ну­ла якось ме­ханічно пані На­та­ля.

Вона все ще сиділа ви­тяг­не­на, нап­ру­же­на, не­мов чо­гось че­ка­ла.

–  Тс… цитьте…- не­терп­ля­че пе­ре­би­ла во­на роз­мо­ву.

З ву­лиці донісся да­ле­кий га­лас.

Усі за­мовк­ли, обер­ну­лись до вікон і, ви­тяг­ши шиї, зав­мер­ли в увазі.

Шум не­мов наб­ли­жав­ся. Бу­ло в ньому щось подібне до да­ле­кої зли­ви, до глу­хо­го ур­чан­ня звірів. «А-а-а… а-а-а…» - од­би­ва­ли ви­сокі стіни змішані згу­ки, і тут десь близько по­чу­лось ту­потіння ніг по камінню ву­лиці.

–  А, підлість… підлість… Я йду на ву­ли­цю…- стре­пе­нув­ся Чу­бинський і забігав по хаті, чо­гось шу­ка­ючи.

Але на нього на­ки­ну­лись всі. Во­ни кри­ча­ли на нього при­ти­ше­ни­ми, зміне­ни­ми го­ло­са­ми, що він не по­ви­нен ви­хо­ди­ти, бо йо­го тільки шу­ка­ють, що там він нічо­го не вдіє, що не мож­на ки­да­ти жінку й діти. Жінка ка­за­ла, що вмре без нього.

Тим ча­сом га­лас змен­шав­ся і ско­ро за­тих.

Тільки на­ля­кані діти пла­ка­ли в кут­ку, хли­па­ючи все го­лосніше.

–  Варваро! Вар­ва­ро!
– гу­кав пан Ва­лер'ян.
– За­беріть дітей у дру­гу ха­ту, вти­хо­мир­те як-не­будь…

Ввійшла Вар­ва­ра, важ­ка, спокійна, з чер­во­ни­ми, го­ли­ми по лікоть ру­ка­ми, і за­го­во­ри­ла до дітей так, що во­ни зра­зу за­мовк­ли. Во­на об­ня­ла їх ти­хи­ми гру­би­ми го­ли­ми ру­ка­ми і заб­ра­ла до се­бе.

В сто­ловій теж ста­ло спокійніше.

–  Які ви щас­ливі, - обізва­лась Те­тя­на Сте­панівна, - маєте та­ку слав­ну най­мич­ку.

Пані На­та­ля зраділа, що знай­шла хоч один яс­ний пункт се­ред тих страш­них подій, на яко­му мож­на спо­чи­ти.

–  О! Моя Вар­ва­ра - зо­ло­та жінка… Се наш справжній друг… Спокійна, роз­суд­ли­ва, при­хильна. І, уявіть собі, бе­ре всього-на-всього три кар­бо­ванці на місяць…

–  Добрий ха­рак­тер має, - до­дав пан Ва­лер'ян.
– Чет­вер­тий рік слу­жить… Ми звик­ли до неї, во­на до нас… І дітей лю­бить.

Поговоривши на ту те­му, гості по­ча­ли про­ща­тись, але тут Те­тя­на Сте­панівна зга­да­ла, чо­го во­на, влас­ти­ве, прий­шла. Їй здається, що па­нові Ва­лер'янові після йо­го про­мов на мітин­гах не­без­печ­но сидіти вдо­ма. Луч­че б пе­ре­че­ка­ти сей ли­хий день десь у сусідів, в пев­но­му місці.

Горбачевський пе­ре­чив. Нав­па­ки, луч­че сидіти вдо­ма, не з'явля­тись на ву­лиці. Квар­ти­ри їхньої доб­ре не зна­ють, бо во­ни не­дав­но пе­реїха­ли сю­ди, а ко­ли по­ба­чать замк­нені вікон­ниці, то по­ду­ма­ють, що дім по­рожній.

–  Ні, ні, я ли­шу­ся вдо­ма… Що бу­де, те й бу­де…- зас­по­ко­ював їх на про­щан­ня Чу­бинський.

Чоловік і жінка ли­ши­лись самі. Він бігав по хаті се­ред хмар з ди­му, не­мов хотів роз­би­ти нес­покій.

Пані На­та­ля сиділа приг­ноб­ле­на.