Я сид­жу так дов­го.

Чи тo мені здається, чи справді свист тих­шає? Що ж во­но - кінець? Але жінка мов­чить, не чут­но пла­чу. A мо­же, їй лег­ше? Мо­же, їй лег­ше, моїй ди­тині? Мо­же, все ми­неться, во­на зас­не і завт­ра її оч­ка бу­дуть сміяти­ся до та­та?

Хіба ж cе не­мож­ли­во? Хіба ж я сам, як був ди­ти­ною, не вми­рав уже, навіть лікарі од ме­не од­мо­ви­лись, a про­те… Гос­по­ди! Єсть же якась си­ла, яку мож­на вбла­га­ти!

Свистить? Ні, справді, на­че лег­ше їй ди­ха­ти… Ко­ли б тільки зас­ну­ла. Ко­ли б зас­ну­ла… To я, ма­буть, по­ми­лив­ся при про­щанні з ліка­рем. Він не міг би ди­ви­тись так сміли­во мені в очі…

Раптом ди­кий крик, крик ма­тері, ви­ки­дає ме­не з крісла.

Ноги мої мліють, але я біжу… Я мчусь на­осліп, все пе­ре­ки­даю, б'юсь ру­ка­ми об двe­pi й нас­ка­кую на жінку, що в істе­рич­но­му на­паді ла­має ру­ки… Я все ро­зумію… Аж ось кінець.

Ну, з т о ю мені вже нічо­го ро­би­ти, тре­ба зас­по­коїти жінку. Я її обіймаю, вти­шую, го­во­рю якісь сло­ва, яким сам не вірю, і цілую хо­лодні, мокрі од сліз ру­ки. За поміччю Кате­ри­ни, лав­ро­вих кра­пель, поцілунків і хо­лод­ної во­ди мені вдається врешті очу­ти­ти жінку й ви­вес­ти її зі спальні. Во­на вже не кри­чить, во­на гірко, не­роз­важ­но пла­че. Хай вип­лачеться, бідна.

A я біжу у спальню. Чо­го? Хіба я знаю? Щось тяг­не ме­не. Я стаю на по­розі й див­лю­ся. Я чую, що мої ли­ця присох­ли до ви­лиць, очі сухі і не змиг­нуть, на­че хто вста­вив їх у ро­го­ву оп­ра­ву. Я ба­чу все нез­ви­чай­но ви­раз­но, як у гарячці.

Посеред ха­ти, на ве­ли­ко­му подвійно­му ліжку, на білих ряд­нах, ле­жить моє кри­ше­нят­ко, уже по­синіле. Ще ди­хає. Сла­бий свист вилітає крізь спе­чені ус­та і дрібні зуб­ки. Я ба­чу скля­ний уже пог­ляд напівзак­ри­тих очей, a мої очі, мій мо­зок жадібно лов­лять усі де­талі страш­но­го мо­мен­ту… і все за­пи­су­ють… І те ве­ли­ке ліжко з ма­леньким тілом, і несміли­ве світло раннього ран­ку, що об­ня­ло сіру ще ха­ту… і за­бу­ту нa столі, нез­га­ше­ну свічку, що крізь зе­ле­ну умбрельку ки­дає мертві то­ни на вид ди­ти­ни… і по­роз­ли­ва­ну долі во­ду, і блиск свічки на пляшці з лікарст­вом… Щоб не за­бу­ти… щоб нічо­го не за­бу­ти.., ні тих ре­бер, що з ос­таннім ди­хан­ням тo підніма­ють, то опус­ка­ють ряд­но… Hi тиx, мерт­вих уже, зо­ло­тих ку­черів, роз­си­па­них пo по­душці, ані тепло­го за­па­ху хо­лодіючо­го тіла, що на­пов­няє ха­ту… Bсe во­но здасться мені… ко­лись… як ма­теріал… я cе чую, я ро­зумію, хтось мені го­во­рить про се, хтось дру­гий, що си­дить у мені… Я знаю, що то він ди­виться моїми очи­ма, що тo він не­нажер­ли­вою пам'яттю письмен­ни­ка вси­чує в се­бе всю сю кар­ти­ну смерті на світанні жит­тя… Ох, як мені гид­ко, як мені страш­но, як ся свідомість ра­нить моє батьківське сер­це… Я не вит­ри­маю більше… Геть, геть із до­му яко­мо­га швид­ше…

Цвітуть яб­луні. Сон­це вже вста­ло і зо­ло­тить повітря. Так теп­ло, так радісно. Пта­хи ще­бе­чуть під бла­кит­ним не­бом. Я ма­ши­нально зри­ваю цвіт яб­луні і прик­ла­даю хо­лод­ну од роси квітку до ли­ця. Ро­жеві пла­точ­ки од гру­бо­го до­ти­ку ру­ки об­си­па­ються і ти­хо па­да­ють до­до­лу. Хіба не так стало­ся з жит­тям моєї ди­ти­ни?

A про­те при­ро­да радіє.

I чо­го не змог­ла зро­би­ти кар­ти­на го­ря, те вик­ли­ка­ла paдість при­ро­ди. Я пла­чу. Сльози по­лег­кості ка­па­ють услід за пла­точ­ка­ми, a я з жа­лем див­люсь на не потрібну мені зе­ле­ну ча­шеч­ку, що ли­ши­лась у ру­ках…

Я не мо­жу вер­ну­тись до ха­ти і ли­ша­юсь у са­ду. Ну, що ж - ста­ло­ся. Факт. Мо­же, їй ліпше те­пер. Хіба я знаю?

Факт!.. A як труд­но повіри­ти мені сьому фак­тові, по­годи­ти­ся з ним. Ще не­дав­но, усього шість - ні, п'ять день, як во­на біга­ла тут, у са­ду, і я чув ло­потіння її бо­сих но­женят. Чи ви зав­ва­жи­ли, яка тo радість слу­ха­ти ло­потіння бо­сих ма­леньких ніжок? Ще не­дав­но - прос­то, здається, вчо­ра бу­ло - сто­яли ми з нею під на­шою лю­би­мою вишнею. Виш­ня бу­ла вся в цвіту, як бу­кет. Mи дер­жа­лись за ру­ки, підня­ли до­го­ри го­ло­ви і слу­ха­ли, як гра­ють у цвіту бджо­ли. Крізь білий цвіт виднілось си­не не­бо, a на траві гра­лось вес­ня­не сон­це.

A от те­пер…

Вона бу­ла та­ка втішна, ми з жінкою час­то сміялись із її ви­га­док.

Коли я че­сав­ся щіткою, во­на на­зи­ва­ла те «та­то замітає го­ло­ву», мої комірчи­ки проз­ва­ла об­ру­ча­ми, не ви­мов­ля­ла літе­ри «р», a замість «стид­но» ка­за­ла «стин­до».

Хіба я мо­жу за­бу­ти, як во­на, роз­дяг­шись на ніч, при­ходи­ла до ме­не ска­за­ти на доб­раніч, у ко­ро­тенькій со­ро­чечці, вся теп­ла й ро­же­ва, з го­ли­ми ру­че­ня­та­ми і з пух­ки­ми ніжка­ми. Од­ною ру­кою во­на при­тис­ка­ла до гру­дей свою оде­жу, a дру­гу за­ки­да­ла мені на шию й підстав­ля­ла для поцілун­ку роз­па­ле­ну грою щічку.

Я не за­бу­ду щас­тя до­ти­ку до її шов­ко­вих ку­черів, не за­бу­ду її душі, що ди­ви­лась крізь сині очі, - моєї душі, тільки да­ле­ко кра­щої, чистішої, не­вин­ної.

Яка-то во­на те­пер, моя ма­ленька до­неч­ка? Ні, тре­ба не ду­ма­ти, її не­ма. Не­ма. Де її пок­ла­ли? Яка во­на те­пер? Я цікав­лю­ся, я на­ри­ваю цілі пуч­ки цвіту яб­луні, повні ру­ки, і не­су в ха­ту. Я не знаю, де знай­ду свою ди­ти­ну, де її пок­ла­ли, - i в першій хаті, в яку всту­паю, в гос­тиній, на­тика­юсь на стіл, a на ньому…

To ти тут ле­жиш, моя ма­ленька! Якою ж ти ве­ли­кою ста­ла, як ти ви­рос­ла зра­зу, на­че тобі не три ро­ки, a цілих шість…

Я обк­ла­даю її цвітом яб­луні зі всіх боків, за­си­па­ючи ти­ми квітка­ми, та­ки­ми ніжни­ми, та­ки­ми чис­ти­ми, як моя ди­ти­на.

Потому див­лю­ся на неї.

Вона ле­жить, прос­тяг­ши голі руч­ки, ви­тяг­не­на й не­на­туральна, як вос­ко­ва лялька. Ha ній ко­ро­тенька біла су­кеноч­ка, i жовті нові кап­чи­ки з пом­по­на­ми, що я не­дав­но купив їй. Во­на так тіши­ла­ся ни­ми.