Він го­во­рив ти­хо, скри­пу­чим мо­но­тон­ним го­ло­сом, квітис­то і дов­го. Він по­чав від Ада­ма. Яск­ра­ви­ми фар­ба­ми ма­лю­вав він ко­лиш­ню сла­ву й ве­лич та­тарсько­го пле­мені, йо­го бої з невірни­ми, в яких стяг Ма­го­метів обійшов ма­ло не півсвіту. Він зве­ли­чав пишність й мудрість ве­ли­ких ханів, роз­чу­лив­ся на згад­ку по­бож­ності пра­вовірних й відкрив сер­це Ал­ла­ха, ущерть пов­не радістю й за­до­во­лен­ням з вірних слуг про­ро­ка Ма­го­ме­та. Як місяць се­ред зірок, як орел се­ред птахів - та­ки­ми бу­ли му­сульма­ни се­ред інших на­родів. Він прик­ли­кав у свідки одвічні го­ри, що в своїй не­по­руш­ності ба­чи­ли ко­лиш­ню сла­ву ве­ли­ко­го на­ро­ду, зда­вав­ся на баш­ту, під кот­рою сидів: во­на пам’ятає ті ча­си, ко­ли по стінах її спли­ва­ла кров гя­урів, а на шпилі ся­яв півмісяць…

Майстерно й по­етич­но оповідав він усім відомі й усім до­рогі ле­ген­ди лю­ду, вик­ли­кав із мо­гил тіні свя­тих і ге­роїв, що пок­ла­ли го­ло­ви за віру й на сла­ву Ал­ла­ха й Ма­го­ме­та. Текс­ти й про­роцт­ва з Ко­ра­ну пе­репліта­лись у бесіді, мов у штучній сітці, з каз­ка­ми лю­ду й чарівним за­пи­на­лом пок­ри­ва­ли ми­нувшість. В чор­них соф­ти­них очах горів во­гонь, а бліде ли­це ста­ва­ло ще блідшим. Пра­вовірні слу­ха­ли, ску­пив­ши ува­гу та в такт гой­да­ючись на підібга­них но­гах. А соф­та вів далі.

Він при­га­дав усі крив­ди, які за­подіяли гя­ури пра­вовірним. Во­ни зни­щи­ли їх царст­во, зруй­ну­ва­ли їхні оселі, їхнє доб­ро, цвіту­щий, як квітка, край обер­ну­ли в пус­ти­ню. Де ті людські се­литьби, де той на­род, що, мов працьови­та ко­маш­ня, осе­ляв ко­лись ро­дю­чу зем­лю? Йо­го не­ма, йо­го прог­нав з влас­ної землі во­рог. «Пог­ляньте, - гу­кав він, об­во­дя­чи нав­ко­ло ру­кою, - руїна, все по­жер­ли невірні… Во­ни зал­ля­ли бе­рег мо­ря, за­гар­ба­ли кращі землі, одтісни­ли решт­ки та­тар в го­ри, на камінь. П’ядь за п’яддю, ступінь за сту­пе­нем пе­ре­хо­дять та­тарські землі до рук невірним, і ско­ро не бу­де місця тут для свя­то­го ме­че­ту, не бу­де де сла­ви­ти Ал­ла­ха й Ма­го­ме­та… Та й чи бу­де ко­му? Старі зви­чаї ла­ма­ються, про­па­ла чесність, прос­то­та, ще­зає страх Бо­жий… не­чес­тиві за­ра­зи­ли гріхов­ни­ми бо­ляч­ка­ми пра­вовірних… роз­пус­та… ракія, [5] крадіжка навіть… Ал­ла-алла!.. Ти ба­чиш!»

І блідий мир­ша­вий ту­рок зняв ру­ки до міся­ця, що са­ме ви­ри­нув з мо­ря і об­лив усе синім світлом. В уро­чистій тиші чу­лось лиш бу­хан­ня мо­ря та срібне, ме­лодійне цвірінькан­ня півден­но­го цвірку­на. В да­ле­ких га­ях то­неньким го­лос­ком пла­ка­ла сплюш­ка: сплю-ю… сплю-ю… Чорні го­ри сто­яли, мов при­ви­ди, й ди­ви­ли­ся на зло­тис­тий від міся­ця шлях на морі, що весь тремтів і мінив­ся зо­ло­тою лус­кою.

Софта зітхнув. В зітханні то­му по­чув­ся рев­ний жаль за мо­гутнім ко­лись краєм, уболіван­ня над за­не­па­дом од­новірно­го на­ро­ду.

Але ще не все про­па­ло. Ще ми­ло­серд­ний Гос­подь за­хо­вав для пра­вовірних землі, де гя­ур не має си­ли й не зну­щається над вірни­ми. Над тою щас­ли­вою країною прос­тяг свою по­туж­ну ру­ку спра­вед­ли­вий і муд­рий сул­тан і, як ма­ти дітей, за­хи­щає підда­них. Ту­ди, се­ред од­новірних і співпле­мен­них, виз­во­ля­тись від гріхів, ря­ту­ва­ти свою ду­шу!.. Годі че­ка­ти на смерт­ний час у сьому не­чес­ти­во­му краю, бо ко­ли зло­жиш тут свої кістки, тяж­ко бу­де вста­ти на ос­танній суд се­ред грішно­го, чу­жо­го лю­ду. Пра­вовірні! Ста­рий і ма­лий, ба­га­тий і бідний, сла­бий і ду­жий - от­русіть з ніг своїх по­рох не­щас­ної землі; вступіть у сліди бо­гобійних предків ва­ших, зби­рай­те своє доб­ро, своїх жінок і дітей й ви­се­ляй­те­ся звідси під мож­ну пра­ви­цю пра­вовірно­го мо­нар­ха, ближ­че до свя­тих ме­че­тей, до пос­вя­че­ної сто­па­ми про­ро­ка землі… І хай за­па­деться ся за­гар­ба­на гя­ура­ми зем­ля, хай спра­вед­ли­вий Гос­подь пош­ле з не­ба во­гонь, спа­лить її і розвіє попіл по безк­рай­ому мо­рю! Ла ал­ла іль ал­ла - Ма­го­мет ра­суль ал­ла!

І соф­та зняв ру­ки й прос­тяг над зем­лею, не­мов прик­ли­кав на неї гнів грізно­го Ал­ла­ха.

У хаджі Бекіра горіла ду­ша. Він ди­вивсь на соф­ту блис­ку­чи­ми очи­ма, він ба­чив спа­да­ючий з не­ба во­гонь, а там, за мо­рем, в да­лекій перс­пек­тиві, ся­ли пе­ред ним му­сульманські реліквії.

Настала ти­ша. Жар під баш­тою по­пелів, і пов­ний місяць з ви­со­кості пог­ля­дав на зібран­ня.

Правовірні, од­нак, сиділи зі спу­ще­ни­ми очи­ма, і не­мов лу­ка­ва усмішка блу­ка­ла по їх смаг­лих ли­цях.

«Ба, - ду­ма­ли во­ни собі, - гя­ур, гя­ур… А з ко­го ж ми жи­ве­мо, як не з гя­ура?..»

І при­га­да­лись їм всі нез­чис­ленні спо­со­би за­робітків та ба­ришів, які да­ва­ли їм гя­ури. При­га­да­лись усі ті «ямур­та», ви­ног­рад, мо­ло­ко, підво­ди, провідни­ки, комірне і т. ін., вся­ко­го ро­ду «бак­шиш», усі ті ба­гаті жни­ва, що зби­рає з гя­урів, не сіючи й не орю­чи, та­та­рин. «Ку­ди їм ви­се­ля­тись? По­що?» - пи­та­ли во­ни се­бе, і їх бра­ла хіть в живі очі розсміяти­ся муд­ро­му, та несвідо­мо­му ста­нові ре­чей софті.

Однак во­ни мов­ча­ли.

Мовчанка врешті ста­ва­ла прик­рою, усім бу­ло ніяко­во, та виз­во­лив Сеп­тар. Він прис­ту­пив ближ­че, спер­ся своїми здо­ро­вен­ни­ми ру­чи­ща­ми на батіг й про­мо­вив до соф­ти:

–  Ти ка­жеш, чо­ловіче муд­рий: ви­се­ляй­те­ся звідси… А ска­жи нам, чо­го се від вас, з Ту­реч­чи­ни, тісниться до нас та­ка си­ла об­дер­то­го ро­бу­чо­го на­ро­ду та відіймає від нас зарібки?.. Чо­го во­ни йдуть сю­ди, ко­ли там доб­ре? А ти нас кли­чеш ту­ди… Гля­ди, чи стеж­кою прав­ди сло­ва твої хо­дять?.. Ти ка­жеш: гя­ур, невірний, - а у нас ба­га­тий гя­ур більш ва­жить, ніж двоє пра­вед­них… Гя­ур жиє і нам дає жи­ти. У нас так: на яй­лу хо­див - гроші за­ро­бив; по мо­рю поп­лив - гроші за­ро­бив; гя­ура во­зив - знов гроші взяв… От і нині я маю п’ятнад­цять кар­бо­ванців, - і Сеп­тар бряз­нув в ки­шені мо­не­тою, - а що ти нам да­си в Ту­реч­чині, де не­ма гя­урів?..