Татари гу­ли. Усіх тих ро­дичів, що ще вчо­ра роз­би­ва­ли один од­но­му го­ло­ви в сварці за во­ду, єдна­ло те­пер по­чут­тя об­ра­зи. За­чеп­ле­но бу­ло не тільки Ме­ме­то­ву честь, але й честь усього ро­ду. Який­сь зли­ден­ний, мер­зен­ний дан­га­лак, най­мит і за­во­ло­ка. Річ не­чу­ва­на. І ко­ли Ме­мет виніс із ха­ти дов­гий ніж, яким різав овець, і, блис­нув­ши ним на сонці, рішу­че заст­ро­мив за по­яс, рід був го­то­вий.

–  Веди!

Нурла ру­шив по­пе­ре­ду, за ним, на­ля­га­ючи на пра­ву но­гу, поспішав­ся різник і вів за со­бою дов­гу низ­ку обу­ре­них і зав­зя­тих ро­дичів.

Сонце вже по­ка­за­лось і пек­ло камінь. Та­та­ри зла­зи­ли вго­ру доб­ре відо­мою їм стеж­кою, ви­тяг­шись у лінію, як ко­лон­ка манд­ру­ючих му­рах. Пе­редні мов­ча­ли, і тільки зза­ду ряд­ка сусіди пе­ре­ки­да­лись сло­ва­ми. Нур­ла вис­ту­пав з ру­ка­ми гон­чо­го пса, який ню­шить уже ди­чи­ну. Ме­мет, чер­во­ний і по­ну­рий, помітніше шкан­ди­бав. Хоч бу­ло ще ра­но, сірі ма­си каміння нагріли­ся вже, як черінь печі. По їх го­лих вип­ну­тих бо­ках, то круг­лих, як ве­ле­тенські шат­ра, то гост­рих, мов верш­ки зак­ля­тих хвиль, слав­ся м'ясис­тим лис­том от­руй­ний мо­ло­чай, а ниж­че, ту­ди ік мо­рю, спов­зав поміж си­няві гру­ди каміння яро-зе­ле­ний ка­по­рець. Ву­зенька стеж­ка, лед­ве помітна, як слід ди­ко­го звіра, ще­за­ла ча­сом се­ред кам'яної пус­тині або хо­ва­лась під вис­ту­пом скелі. Там бу­ло вог­ко й хо­лод­но, і та­та­ри підніма­ли фе­зи, щоб освіжи­ти го­лені го­ло­ви. Звідти во­ни зно­ву всту­па­ли у піч - роз­па­ле­ну, душ­ну, сіру й за­ли­ту сліпу­чим сон­цем. Во­ни упер­то дер­лись на го­ри, по­дав­шись ту­лу­бом тро­хи впе­ред, по­гой­ду­ючись злег­ка на виг­ну­тих ду­гою та­тарських но­гах, або об­ми­на­ли вузькі й чорні про­вал­ля, чер­ка­ючись пле­чем об гост­рий бік скелі та став­ля­чи на край бе­зодні но­ги з певністю гірських мулів. І чим далі во­ни йшли, чим важ­че їм бу­ло об­ми­на­ти пе­реш­ко­ди, чим сильніше пек­ло їх звер­ху сон­це, а зни­зу камінь, тим більше зав­зят­тя од­би­ва­лось на їх чер­во­них упрілих об­лич­чях, тим сильніше за­пеклість, ви­пи­ра­ла їм з ло­ба очі. Дух цих ди­ких, яло­вих, го­лих скель, що на ніч уми­ра­ли, а вдень бу­ли теплі, як тіло, об­няв душі пок­ривд­же­них, і во­ни йшли обо­ро­ня­ти свою честь і своє право з нез­ламністю су­во­рої яй­ли. Во­ни поспіша­ли­ся. Їм тре­ба бу­ло пе­рей­ня­ти втікачів, по­ки во­ни не доб­ра­ли­ся до сусіднього сільця Су­аку та не втек­ли мо­рем. Прав­да, і Алі, й Фатьма бу­ли тут людьми чу­жи­ми, не зна­ли сте­жок і лег­ко мог­ли зап­лу­та­ти­ся в їх лабіринті - і на це ра­ху­ва­ла по­го­ня. Про­те, хоч до Су­аку ли­ши­лось не­ба­га­то, ніде ніко­го не бу­ло вид­но. Ро­би­лось душ­но, бо сю­ди, в го­ри, не долітав вог­кий морський вітер, до яко­го во­ни звик­ли на бе­резі. Ко­ли во­ни спус­ка­лись у про­вал­ля або зла­зи­ли на го­ру, дрібні ко­лючі камінні си­па­лись їм з-під ніг - і це дра­ту­ва­ло їх, упрілих, стом­ле­них і ли­хих: во­ни не зна­хо­ди­ли то­го, чо­го шу­ка­ли, а тим ча­сом ко­жен з них по­ки­нув у селі якусь ро­бо­ту. Задні тро­хи при­пи­ни­ли­ся. За­те Ме­мет по­ри­вав­ся на­пе­ред з за­ту­ма­не­ним зо­ром і го­ло­вою, як у роз'юше­но­го ца­па, і, шку­тильга­ючи, то ви­рос­тав, то опа­дав, як морська хви­ля. Во­ни по­ча­ли тра­ти­ти надію. Нур­ла опізнив­ся, це бу­ло оче­ви­дяч­ки. Про­те йшли. Кілька раз за­ло­мис­тий бе­рег Су­аку блис­нув їм зго­ри сірим піском й зни­кав. Рап­том Зе­керія, один з пе­редніх, сик­нув і зу­пи­нив­ся. Всі озир­ну­лись на нього, а він, не мов­ля­чи ні сло­ва, прос­тяг ру­ку впе­ред і по­ка­зав на ви­со­кий кам'яний ріг, що вис­ту­пав у мо­ре. Там, з-за скелі, на один мент миг­ну­ла чер­во­на го­лов­на пов'язка і зник­ла. У всіх за­ка­ла­та­ло сер­це, а Ме­мет сти­ха рик­нув. Во­ни ззир­ну­ли­ся - їм прий­шла до го­ло­ви од­на дум­ка: як­би вда­ло­ся заг­на­ти Алі на ріг, то мож­на взя­ти йо­го там голіруч. Нур­ла мав уже план; він пок­лав на ус­та па­лець, і ко­ли всі за­мовк­ли, розділив їх на три час­ти­ни, що ма­ли ото­чи­ти ріг з трьох сторін; з чет­вер­тої ске­ля стрімко спа­да­ла в мо­ре. Всі ста­ли обе­реж­ни­ми, як на вло­вах, тільки Ме­мет кипів і рвав­ся на­пе­ред, прос­верд­лю­ючи жад­ним оком ске­лю. Та ось витк­нув­ся з-за каміння краєчок зе­ле­но­го фе­ред­же, а за ним зла­зив на го­ру, мов ви­рос­тав із скелі, струн­кий дан­га­лак. Фатьма йшла по­пе­ре­ду - зе­ле­на, як вес­ня­ний кущ, а Алі, на своїх дов­гих но­гах, тісно об­тяг­не­них жов­ти­ми но­га­ви­ця­ми, в синій куртці і чер­воній пов'язці, ви­со­кий і гнуч­кий, як мо­ло­дий ки­па­рис, зда­вав­ся на тлі не­ба ве­лет­нем. I ко­ли во­ни ста­ли на вер­шеч­ку, з при­бе­реж­них скель зняв­ся та­бун морських птахів і вкрив бла­кить мо­ря трем­тя­чою сіткою крил.

Алі, оче­ви­дяч­ки, заб­лу­див­ся і ра­див­ся з Фатьмою. Во­ни з три­во­гою ог­ля­да­лись на кру­чу, шу­ка­ли стеж­ки. Зда­ле­ку виднілась спокійна бух­та Су­аку.

Раптом Фатьма жах­ну­лась і скрик­ну­ла. Фе­ред­же зсу­ну­лось з її го­ло­ви і впа­ло до­до­лу, а во­на з жа­хом вто­пи­ла очі у на­литі кров'ю ска­жені чо­ловікові баньки, що ди­ви­лись на неї з-за ка­ме­ня. Алі озир­нув­ся, і в ту ж мить з усіх сторін полізли на ске­лю, чіпля­ючись ру­ка­ми й но­га­ми за гост­ре каміння, і Зе­керія, і Дже­пар, і Мус­та­фа - всі ті, що слу­ха­ли йо­го му­зи­ку і пи­ли з ним ка­ву. Во­ни вже не мов­ча­ли; з гру­дей їх ра­зом з га­ря­чим відди­хом виліта­ла хви­ля зміша­них згуків і йшла на втікачів. Тіка­ти бу­ло ніку­ди. Алі вип­рос­ту­вав­ся, упер­ся но­га­ми в камінь, пок­лав ру­ку на ко­рот­кий ніж і че­кав. Од йо­го врод­ли­во­го ли­ця, блідо­го й гор­до­го, би­ла відва­га мо­ло­до­го ор­ла. Тим ча­сом за ним, над кру­чею, ки­да­ла­ся, як чай­ка, Фатьма. З од­но­го бо­ку бу­ло не­на­вид­не мо­ре, з дру­го­го - ще більш не­на­вид­ний, нес­тер­пу­чий різник. Во­на ба­чи­ла йо­го по­ба­ранілі очі, не­добрі сині ус­та, ко­рот­ку но­гу і гост­рий різницький ніж, яким він різав овець. Її ду­ша пе­ре­ли­ну­ла че­рез го­ри. Рідне се­ло. Зав'язані очі. Гра­ють му­зи­ки, і різник ве­де її звідти над мо­ре, як овеч­ку, щоб за­ко­ло­ти. Во­на роз­пуч­ли­вим ру­хом зак­ри­ла очі і втра­ти­ла рівно­ва­гу. Синій ха­лат в жовті півмісяці на­хи­лив­ся і зник се­ред кри­ку спо­ло­ха­них чай­ок…

Татари жах­ну­лись: ця прос­та і нес­подіва­на смерть од­ки­ну­ла їх од Алі. Алі не ба­чив, що ста­ло­ся по­зад йо­го. Як вовк, по­во­див він навк­ру­ги очи­ма, ди­ву­ючись, чо­го во­ни ждуть. Нев­же бо­яться? Він ба­чив пе­ред со­бою по­лиск хи­жих очей, чер­воні й зав­зяті об­лич­чя, роз­дуті ніздрі й білі зу­би - і вся ця хви­ля лю­тості рап­том нас­ко­чи­ла на нього, як морський прибій. Алі обо­ро­няв­ся. Він про­ко­лов ру­ку Нурлі і дряп­нув Ос­ма­на, та в ту ж хви­лю йо­го зби­ли з ніг, і, па­да­ючи, він ба­чив, як Ме­мет підняв над ним ніж і вса­див йо­му між реб­ра. Ме­мет ко­лов ку­ди по­па­ло, з нес­тя­мою смер­тельно об­ра­же­но­го і з бай­дужістю різни­ка, хоч гру­ди Алі пе­рес­та­ли вже ди­ха­ти, а гар­не об­лич­чя наб­ра­ло спо­кою.

Справа бу­ла скінче­на, честь ро­ду виз­во­ле­на з ганьби. На ка­мені, під но­га­ми, ва­ля­лось тіло дан­га­ла­ка, а біля нього стоп­та­не й пош­ма­то­ва­не фе­ред­же.

Мемет був п'яний. Він хи­тав­ся на кри­вих но­гах і ви­ма­ху­вав ру­ка­ми, йо­го ру­хи бу­ли безг­луз­ди­ми і зай­ви­ми. Розіпхнув­ши ціка­вих, що тов­пи­лись над тру­пом, він ухо­пив Алі за но­гу і по­волік. За ним ру­ши­ли всі. І ко­ли во­ни йшли на­зад ти­ми са­ми­ми стеж­ка­ми, спус­ка­ючись униз та зла­зя­чи на го­ру, розкішна го­ло­ва Алі, з об­лич­чям Ганіме­да, [14] би­лась об гост­ре каміння і спли­ва­ла кров'ю. Ча­сом во­на підска­ку­ва­ла на нерівних місцях, і тоді зда­ва­ло­ся, що Алі з чи­мось згод­жується і ка­же: «Так, так…»

Татари йшли за ним і ла­ялись.

Коли про­цесія всту­пи­ла врешті в се­ло, всі пласкі покрівлі вкри­лись барв­ни­ми ма­са­ми жінок і дітей і виг­ля­да­ли, як са­ди Семіраміди. [15]

Сотки ціка­вих очей про­во­ди­ли про­цесію аж до мо­ря. Там, на піску, аж біло­му од по­луд­не­во­го сон­ця, сто­яв по­хи­ле­ний тро­хи чор­ний бар­кас, мов ви­ки­не­ний в бу­рю дельфін з про­би­тим бо­ком. Ніжна бла­кит­на хви­ля, чис­та й теп­ла, як пер­са дівчи­ни, ки­да­ла на бе­рег ме­ре­жи­во піни. Мо­ре зли­ва­лось з сон­цем в радісний усміх, що до­ся­гав аж ген да­ле­ко, че­рез та­тарські оселі, че­рез сад­ки, чорні ліси - до сірих нагрітих гро­мад яй­ли.

Все осміха­лось.

Без слів, без на­ра­ди та­та­ри підня­ли тіло Алі, пок­ла­ли йо­го в чо­вен і при три­вож­них жіно­чих кри­ках, що нес­лись із се­ла, з плас­ких дахів, як зойк на­ля­ка­них чай­ок, друж­но зіпхну­ли чо­вен у мо­ре. Шурх­нув по камінцях чо­вен, плюс­ну­ла хви­ля, за­гой­дав­ся на ній бар­кас і став.

Він сто­яв, а хви­ля гра­лась навк­ру­ги йо­го, плюс­ка­ла в бо­ки, бриз­ка­ла піною і по­ти­ху, лед­ве помітно од­но­си­ла в мо­ре.

Алі плив на­зустріч Фатьмі…

Чернігів, січень 1902

Як опи­нив­ся Абібу­ла сьогодні вранці на кла­до­вищі, він і сам не міг би ска­за­ти. Завж­ди в ті дні, які кінча­лись ве­ли­ким бла­ган­ням Ал­ла­ха, мо­ло­дий дервіш був сам не свій. Йо­го тіло на­че втра­ча­ло ва­гу і злег­ка тремтіло, ду­ша ста­ва­ла про­зо­рою, мов во­да річки, на дні якої ба­чиш каміння, або як скло, що дзве­нить від кож­но­го ру­ху. Йо­му не хотілось сьогодні ро­би­ти, і він не пішов до шев­ця, а по­дав­ся отак, нав­ман­ня, й забрів на кла­до­ви­ще. Зла­зив на го­ру, ру­ду, спа­ле­ну, вкри­ту су­хим ба­дил­лям, за­сад­же­ну гус­то надг­роб­ни­ка­ми. Ми­нав сірі пли­ти, по­то­чені до­ща­ми та вітром. По­ли йо­го ха­ла­та розвівав вітер і за­ки­дав на надг­роб­ни­ки, що сто­яли сторч, не­мов здійма­ли уго­ру кам'яні чал­ми і фе­зи. Зда­ва­лось, мерці про­би­ли твер­ду шка­ра­лу­щу землі і посіда­ли попліч у бур'янах. Роз­биті пли­ти ле­жа­ли долі, за­си­пані пи­лом, зап­лу­тані у бу­дя­ки та па­ву­тин­ня. Кам'яні го­ло­ви ва­ля­лись ок­ре­мо. Мар­му­рові скрині над знач­ни­ми покійни­ка­ми, з пишніша арабськи­ми на­пи­са­ми, над яки­ми пра­цю­ва­ла фан­тазія по­етів, теж мерт­вих уже, по­об­си­па­лись та за­ва­ли­лись від ча­су. Абібу­ла знав, що по­ле смерті, роз­ло­ге, за­пу­ще­не, ди­ке, не­мов роз­ва­ле­ний го­род, не­мов руїна руїни, по­ма­га­ло йо­му за­бу­ти зем­лю і зня­ти ду­шу у не­бо. Щоб ма­ти радість, яку да­ва­ло єднан­ня з Бо­гом, тре­ба наст­рою. І от для сього він йшов се­ред мерт­вих, які вже, пев­но, тіши­лись раєм. Підняв блідий вид і підве­дені очі до синього не­ба і ти­хо співав іля­ги [16] .