Та тяж­ко пла­ка­ла, ри­да­ла.

Отож во­ни собі ідуть,

Несе з тор­би­ною на пле­чах

Нову ко­но­воч­ку ста­рий.

Спродать би то та мо­лодій

Купить хус­ти­ноч­ку до речі,

Та й за повінчан­ня од­дать.

О стар­че пра­вед­ний, ба­га­тий!

Не од Сіона бла­го­дать,

А з ти­хої твоєї ха­ти

Нам возвісти­ла­ся. Як­би

Пречистій їй не дав ти ру­ку -

Рабами б бідниє ра­би

І досі мер­ли би. О, му­ко!

О, тяж­кая душі пе­чаль!

Не вас мені, сер­деш­них, жаль,

Сліпі і ма­лиє ду­шою,

А тих, що ба­чать над со­бою

Сокиру, мо­лот і ку­ють

Кайдани но­виє. Уб'ють,

Заріжуть вас, ду­ше­убійці,

І із кро­ва­вої кри­ниці

Собак на­по­ять.

Де ж подівсь

Дивочний гость отой лу­ка­вий?

Хоч би прий­шов та по­ди­вивсь

На брак той слав­ний і прес­лав­ний!

На брак ок­ра­де­ний! Не чуть,

Не чуть ані йо­го, ані месії,

А лю­де ждуть чо­гось і ждуть,

Чогось не­пев­но­го. Маріє!

Ти, без­та­лан­ная, чо­го

І ждеш, і жда­ти­меш од бо­га

І од лю­дей йо­го? Нічо­го,

Ніже апос­то­ла то­го

Тепер не жди. Тес­ляр убо­гий

Тебе повінча­ну ве­де

В свою убо­гую ха­ти­ну.

Молися й дя­куй, що не ки­нув,

Що на роз­пут­тя не прог­нав.

А то б цег­ли­ною уби­ли -

Якби не вкрив, не за­хо­вав!

В Єру­са­лимі го­во­ри­ли

Тихенько лю­де, що стя­ли

У го­роді Тіверіаді

Чи то яко­гось розп'яли

Провозвістителя месії.

«Його!» - про­мо­ви­ла Марія

І ве­се­ле­сенька пішла

У На­за­рет. І він радіє,

Що най­мич­ка йо­го нес­ла

В ут­робі пра­вед­ную ду­шу

За во­лю розп'ято­го му­жа.

Ото во­ни собі ідуть,

Прийшли до­до­му. І жи­вуть

Повінчані, та не ве­селі.

Тесляр ко­ли­соч­ку де­бе­лу

Майструє в сінях. А во­на,

Пренепорочная Марія,

Сидить собі ко­ло вікна,

І в по­ле ди­виться, і шиє

Малесеньке со­ро­че­ня -

Комусь-то ще?

«Хазяїн до­ма?
–

Надворі крик­ну­ло.- Указ

Од ке­са­ря, йо­го са­мо­го,

Щоб ви сьогод­ня, сей же час!

Ви на ревізію у го­род,

У го­род Віфлеєм ішли».

І зник, про­пав той тяж­кий го­лос.

Тілько ру­на в яру гу­ла.

Марія за­раз за­хо­ди­лась

Пекти опрісно­ки. Спек­ла,

В тор­би­ну мовч­ки по­ло­жи­ла

І мовч­ки за ста­рим пішла

У Віфлеєм. «Свя­тая си­ло!

Спаси ме­не, мій бо­же ми­лий!» -

Тілько й про­мо­ви­ла. Ідуть,

Сумуючи собі обоє.

І, вбогії, пе­ред со­бою

Козу з ко­зя­точ­ком же­нуть,

Бо до­ма ні на ко­го ки­нуть.

А мо­же, бог пош­ле ди­ти­ну

В до­розі; от і мо­ло­ко

Сердешній ма­тері. Ско­ти­на

Іде па­су­чи­ся, ряд­ком

Ідуть за нею батько й ма­ти

І по­чи­на­ють роз­мов­ля­ти

Поволі, ти­хо. «Семіон

Про­топ­ресвітер,- Йосип мо­вив,

Такеє-то про­ро­че сло­во

Сказав мені: «Свя­тий за­кон!

І Ав­ра­ама, і Мой­сея!

Возобновлять мужі єсеї.

І ка­же: - По­ти не ум­ру,

Поки месію не уз­рю!»

Чи чуєш ти, моя Маріє?

Месія прий­де!» -

«Вже прий­шов,

І ми вже ба­чи­ли месію!» -

Марія мо­ви­ла.

Найшов

Опріснок Йо­сип у тор­бині.

Дає та й ка­же: «На, моя ди­ти­но,

Поки що бу­де, укріпись,

До Віфлеєма не бли­зенько;

Та й я спо­чи­ну. Уто­мивсь».

Та й сіли на шля­ху гар­ненько -

Подудновать. Отож си­дять,

А сон­це пра­вед­не шви­денько

Додолу ко­титься. І глядь!

Сховалося, і смерк­ло в полі.

І ди­во див­неє! ніко­ли

Ніхто не ба­чив і не чув

Такого ди­ва. Аж здрог­нув

Святий тес­ляр. Мітла з вос­то­ку

Над са­мим Віфлеємом, бо­ком,

Мітла ог­нен­ная зійшла.

І степ, і го­ри осіяла.

Марія з шля­ху не вста­ва­ла,

Марія си­на при­ве­ла.

Єдиную тую ди­ти­ну,

Що нас од ка­тор­ги спас­ла!