У свій ма­ленький ти­хий рай!

Ходім до­до­моньку, ди­ти­но».

«Ходім»,- ска­за­ла та й пішла

На Ніл со­ро­че­ня­та пра­ти

В до­ро­гу си­нові. Пас­лась

Коза з ко­зят­ком ко­ло ха­ти,

А Йо­сип си­на за­бав­ляв,

На призьбі си­дя, по­ки ма­ти

На річці пра­ла ті малі

Сорочечки. А потім в хаті

Поморщив доб­ре пос­то­ли

Собі в до­ро­гу. Та й зня­лись

До схо­ду сон­ця, по тор­бині

На плечі взяв­ши, а ди­ти­ну

Удвох в ко­ли­сочці нес­ли.

То сяк, то так прий­шли до­до­му.

Бодай не до­ве­лось ніко­му

Узріть та­кеє. Бла­го­дать!

Гайочок ти­хий се­ред по­ля,

Одна-єдиная їх до­ля

Отой гай­очок! І не знать,

Де він ко­хав­ся. І ха­ти­на,

Все, все сплюнд­ро­ва­но.

В руїні їм до­ве­ло­ся но­чу­вать.

В ярок Марія до кри­ниці

Швиденько ки­ну­ла­ся. Там

Колись-то з нею яс­но­ли­ций

Зустрівся гость свя­тий. Бур'ян,

Будяк ко­лю­чий з кро­пи­вою

Коло кри­ниці по­рос­ли.

Маріє! Го­ренько з то­бою!

Молися, сер­денько, мо­лись!

Окуй свою свя­тую си­лу…

Долготерпінієм окуй,

В сльозах кро­ва­вих за­гар­туй!..

Небога тро­хи не вто­пи­лась

У тій кри­ниці. Го­ре нам

Було б, іскуп­лен­ним ра­бам!

Дитина б тая ви­рос­та­ла

Без ма­тері, і ми б не зна­ли

І досі прав­ди на землі!

Святої волі! Сха­ме­ну­лась

І тяж­ко, важ­ко усміхну­лась

Та й за­ри­да­ла. По­ли­лись

На цям­ри­ну свя­тиє сльози

Та й ви­сох­ли. А їй, не­бозі,

Полегшало.

Єли­са­ве­та,

Стара вдо­ва, у На­за­реті

З ма­лим син­ком своїм жи­ла,

Таки з Іва­сем. Та й бу­ла

Якась рідня їм. Вранці-ра­но

Свою ди­ти­ну, без­та­лан­на,

Нагодувала, одяг­ла

І за свя­тим своїм пішла

У На­за­рет той до вдо­виці

В сусіду, в най­мич­ку про­си­тись!

Дитяточко собі рос­ло,

З Іва­сем удо­вен­ком гра­лось.

Уже чи­ма­ле підрос­ло.

Якось во­ни собі гу­ля­ли

Удвох на улиці, знай­шли

Дві па­лич­ки та й по­нес­ли

Додому ма­те­рям на дро­ва.

Звичайні діточ­ки! Ідуть

І ве­се­ленькі, і здо­рові,

Аж лю­бо гля­нуть, як ідуть!

Отож во­но, ма­ле, взя­ло

Другую па­лич­ку у Йва­ся -

Івась у ко­ни­ки іграв­ся,

Зробило хрес­тик та й нес­ло

Додому, бач­те, по­ка­за­ти,

Що й він уміє май­ст­ру­ва­ти.

Марія ще за ворітьми

Дітей зустріла, і зомліла,

І тру­пом па­ла, як узріла

Той хрес­тик-ши­бе­нич­ку. «Злий!

Недобрий чо­ловік, ли­хий

Навчив те­бе, моя ди­ти­но,

Зробить оце! По­кинь! По­кинь!»

А він, ма­ленький, не­по­вин­ний,

Святую ши­бе­нич­ку ки­нув

І за­ри­дав, і про­ли­лись

Ще в пер­ший раз мла­денчі сльози

На ло­но ма­тернє. Не­бозі

Ніби по­лег­ша­ло. Взя­ла

У хо­ло­до­чок за­ве­ла,

В бур'ян, в са­док, поцілу­ва­ла

Та кор­жи­ком по­го­ду­ва­ла,

Свіженьким кор­жи­ком. Во­но ж

Попестилось собі, пог­ра­лось

Та й спа­тоньки, ма­ле, ляг­ло

Таки ж у неї на колінах.

Отож і спить собі ди­ти­на,

Мов ан­ге­ля­точ­ко в раю.

І на єди­ную свою

Та ма­ти ди­виться і пла­че

Тихенько-тихо. Ан­гел спить,

То щоб йо­го то не збу­дить.

Та й не дог­леділа. Не­на­че

Окропу кап­ля, як огонь,

На йо­го впа­ла, і во­но

Прокинулось. Шви­денько сльози

Марія втер­ла сміючись,

Щоб він не ба­чив. І не­бозі

Не до­ве­ло­ся оду­рить

Малого си­на. По­ди­ви­лось

І за­ри­да­ло.

За­ро­би­ла

Чи то по­зи­чи­ла вдо­ва

Півкопи тую на бук­вар.

Сама б учи­ла, так не зна­ла ж

Вона письма то­го. Взя­ла

Та в шко­лу хлоп­ця од­ве­ла,

У ієсей­ську. Дог­ля­да­ла ж

Сама йо­го, са­ма й нав­ча­ла

Добру і ро­зу­му. Івась,

Таки вдо­вен­ко, в йо­го вдавсь,

То вдвох собі й хо­ди­ли в шко­лу,