Наталка (лащиться). Зінько, голубочко, я слухатимусь, коли ти висилатимеш з хати.

Зінька. Гм, чортеня...

Наталка. А яка ти гарнесенька, сестрице, сьогодні! У стрічках та у плахті. Чого ти щодня так не ходиш?

Зінька. При матері ходила, а тепер ота моди завела; батько силують до кохт.

Наталка. І я тієї Власівни не люблю... я їй межи очі плюну. Можна, Зінько?

Зінька. А батько?

Наталка. А я плюну та й утечу: мене не піймають!

Зінька (обніма її). Голубочко моя!

Наталка (цілує її). Ти така в цьому гарна, така гарна!

Ті ж і Овсій.

Овсій (що увійшов при остатній мові). А правда, чудесно, як намальовані; а то неначе в хомуті ходите.

Зінько. Ой, це ти, Овсію?

Овсій. Та я ж.

Наталка. Зінько, чи мені тут сидіти, чи ти, може б, пустила мене до Пріськи? (Ухмиляється хитренько).

Зінька. Та... іди вже; тільки не пустуй.

Наталка. Бач, я зараз послухалась! (Вибіга в двері).

Ті ж, без Наталки.

Овсій. До батюшки якийсь панич приїхав. За Власівною послали... що б воно?

Зінька. Ой лихо! Чи не жениха вона мені знов вискіпала?

Овсій. Мене й самого мов ножем шпигнуло.

Зінька. Сваха анахтемська.

Овсій. Тепер що ж його? У мене аж похололо...

Зінька. Хіба тобі мене жаль?

Овсій. А, ще й питають! Та я б... от щоб мене ставцем поставило. Скажіть мені одно слово, і шабаш, значить! Тільки один мені кінець: або під сволок, або під лотоки.

Зінька. Що ти городиш, божевільний?

Овсій. А то хіба не правда? Все єдно такому харпакові і гадать нічого: у потилицю затоплять, та й уже!

Зінька. А може, й ні?

Овсій. Б, де там... я тільки й йому або й тій... ну вже я не знаю, хоч у Сибіряку...

Зінька. Не плещи! А коли що, так от що! (Цілує його). Розумієш?

Овсій (обніма). Та я... аж світ закрутився! Ну, куди хоч... Господи! Просто не знаю й як!.. (Одказує, почувши стук у двері).

Зінька біжить до дверей.

Ті ж і Орина Власівна.

Дзвонарська ввіходить з покупками, весело.

Дзвонарська. Мир дому сьому, з п’ятінкою святою! Ми - у хату сусіль, а ти, моя ягідко, винось нам хліб та сіль, бо ми не з порожніми руками, а спішать он-то які гості за нами! (Підморгує і цілує Зіньку; покупки кладе на стіл).

Зінька. Гостей не знаємо, які вони й на масть?

Дзвонарська. Достойніщі за твоїх, моя ягідко,- з білого воску.

Овсій. З лою, може? Дзвонарська тільки гордо глянула.

Зінька. А де батько?

Дзвонарська. Теперечки так уже не слід його називати: тепер він, мовляв, моя ладонько, не батько будеть, а папонька.

Зінька. Чого ж це так?

Дзвонарська. Ми вже тепер вознесемось між дворане.

Овсій. А все ж вони для дочки будуть батьком.

Дзвонарська. Коли тебе, миленький, не питають, то між благородних у разговори не плутайся; бо такий антихвон, голубе, робить тільки мужва!

Овсій. Що ж ви зараз мужвою, а самі з якої діжі?

Дзвонарська. З пшенишної, з проскурної, йолопе мій нетесаний!

Овсій. Може, з тієї, що дерть затирають?

Дзвонарська. Ах ти... ще сміє, мовляв, на моє званіє губу розпускати! Та мені з тобою зараз, може, й говорити завстид! (Іде гордо до кімнати). Іш, хам, раб нечестивий, порожденіє антихристово! Проти якої ще мадами?! (Плює, пішла у кімнату).

Зінька (до Овсія). Чого ти її чіпаєш?